Розділ другий

Вітторія

Мені знадобилося більш ніж півгодини, щоб бодай трохи прийти до тями. Думки все ще плутались, але тепер я принаймні не сумнівалась, що потрібно робити. Тікати, чим далі, тим краще. Я зламала печать, та для того, щоб зайняти місце в академії, треба підписати велетенську кількість контрактів. А щоб очолити ковен – взагалі пройти магічний обряд, і я не збираюсь ставати його частиною.

Тим паче, це небезпечно.

«Вітторіє, ти впевнена, що у тебе буде вибір? – втомлений голос покровителя торкнувся моєї свідомості. – Твоя матір завжди була дуже рішучою жінкою. Занадто рішучою, я б сказав».

– Нехай вона йде до Безодні, – буркнула я.

«Дякую, мені ще тільки її тут не вистачало».

Я всміхнулась. Моєму покровителю не подобалась Серафіна Фоскарі – я б сказала, що ми на цьому зійшлися, але, власне, зійшлися ми на тому, що він врятував мені життя. Так, дорогою ціною, але я була рада, що заплатила її. Якби наш світ трошки простіше ставився до інакшої магії, можливо, я б могла навіть не приховувати той факт, що я – чаклунка Володаря Безодні.

«Років через п’ятдесят, моя люба, це вже нікого не лякатиме. Я маю надію, що і поняття інквізиції до  того моменту зникне».

– Занадто довго чекати.

«Ти ще будеш молода».

– Так, якщо доживу, – гмикнула я і нервово розсміялась з власного недолугого жарту.

Це допомогло мені трохи прийти до тями. Я підхопилась на ноги та рішуче закрокувала до кімнатки, що служила мені спальнею. Маленька, тісна, без вікон, зате тепла та доволі затишна, вона була моїм справжнім сховком. Шкода, що сьогодні я не могла дозволити собі залізти до ліжка і просто заснути чи бодай помріяти про спокійне життя.

Я запалила вогник, змусила його зависнути в повітрі десь на рівні моєї голови, відкрила шафу, щоб дістати звідти книги по магії та деякі речі, і звереснула від несподіванки.

На стосику моїх книг сидів великий білий кіт з довгим пухнастим хвостом та китичками на вухах.

– Ні, – прошепотіла я, задкуючи. – Та не може цього бути.

Кіт позіхнув, демонструючи мені свої гострі зуби, а особливо – гольчаті ікла, які легко могли прокусити руку наскрізь.

– Ти мені маришся, – промурмотіла я. – Просто маришся.

– Мр-р-р.

– Це таке видіння. Ущипніть мене хтось…

Кіт вирішив, що це його завдання – виконати прохання. Він вистрибнув назовні, муркнув ще раз, піднявся на задні лапи і легенько прикусив мою руку.

– Я не марюсь тобі, верховна, – заявив він, приємно розтягуючи літеру «р». – Ти бачиш мене наспр-р-равді.

– Господи боже претемний Лі, – видихнула я, втомлено сідаючи на ліжко.

– І від тебе смердить Тінями. Далеко.

– Цить!

– Пресвітлий Валлоа! Ви тільки подивіться, на що вона схожа. І це спадкоємиця самої Серафіни Фоскарі, цієї сміливої, могутньої жінки…

– Замовкни!

– Щоб змусити мене мовчати, ти повинна зробити трошки більше, аніж розкришити воскову печатку, і тобі це добре відомо, люба моя.

Кіт заскочив мені на коліна, потовкся трохи своєю немалою вагою і зазирнув прямісінько в обличчя. Я відвернулась. Котяча морда миттю впхнулась мені в лице з іншого боку. Довелось підхоплювати звіра під лапи і пересаджувати на ліжко.

Мама завжди була підступною та хитрою. Вона знала, як прив’язати до себе… Та кого завгодно. Вміла задурманити свідомість. Нехай вона була білою відьмою, це анітрохи не означало, що вона була ще й доброю водночас.

Вона знала, що я не зможу не зламати печать, бо хочу жити – і за можливості ще й бути щасливою. І віск з зображенням білого кота виявився не просто печаттю, а ще й захованим в ньому фамільяром.

Більшість чарівників і чарівниць зараз втратили цю можливість. Якщо фамільярів і викликали, то старанно приховували. Мама всім казала, що має звичайного білого кота – і той старався не розмовляти при свідках. Її шпигун та могутній козир у рукаві. А тепер вона прив’язала свого вірного напарника до мене.

Я знов кинулась до шафи. Дістала свій старий саквояж, взялась кидати туди книги, ніби це могло врятувати. Пруття клітки, в яку мене намагалась заштовхнути мама, виявились міцнішими, ніж я гадала, і з кожною секундою ставало все гірше. Даріо, про справжню роль якого в моєму житті, я сподівалась, вона не здогадувалась – але що, як була в курсі?! – і цей кіт, що не зводить з мене очей…

– Якщо ти не припиниш збирати речі і не поясниш мені, куди ти зібралась, – провуркотіла підступна тварина, – то я викличу сюди верховного інквізитора. Серафіна, моя прекрасна пані, лишила мені координати для того, щоб з ним зв’язатися. А тоді я перекажу йому про твої Тіні, і нехай він вирішує, що саме робити з відьмою, котра послуговується небезпечною, забороненою магією і має надію втекти якомога далі від відповідальності.

Погроза вдарила в самісіньке серце.

– Ти… – прошепотіла я. – Ти…

– Дуже мудрий і оберігаю тебе від помилки, – заявив кіт.