Розділ перший

Вітторія

Мене переслідували.

Кожна жінка – а тим паче кожна відьма, – зрозуміє це відчуття. Важкий погляд, що впивається у спину, подих небезпеки, що починає підганяти і змушує помилятися, звук кроків позаду – чимраз гучніший, ознака наближення незнайомця.

Я прискорилась. Йшла майже на межі бігу, дарма, що взуття боляче натерло ноги, і не дозволяла собі кульгати, щоб не видати власну слабкість переслідувачу. Підібрала край довгої спідниці, готова зірватися з місця, помчала прямо по калюжі, не дбаючи про те, аби її обійти, і вихором вилетіла по кривуватих сходах на ґанок свого будинку. Ключ – десь на дні сумочки, і зараз його не знайти, тому я притиснула долоню до замкової щілини і зашепотіла закляття.

І саме в ту хвилину, коли всередині почулось тихе клацання, мене наздогнали.

Важка чоловіча долоня, бліда у місячному сяйві, вперлась в двері над моєю головою. В ніс вдарив аромат магічних трав.

Я зиркнула на зап’ясток. Світла від нічного неба було небагато – але вдосталь, щоб помітити срібний браслет з підвіскою у формі сонця, що легко видавала професію переслідувача.

Це погано.

Жодна жінка не хоче, щоб за нею гналися. І тим більше, щоб за нею гнався інквізитор.

– Проникнення до будинку за допомогою магії, леді? Нагадати, яку статтю це порушує?

Ох.

Я знала цей голос.

Даріо Ітессо. Не просто інквізитор – верховний інквізитор Лесду, нашої столиці. Рідний брат дружини герцога Антіріса. Чоловік з неоднозначною репутацією, абсолютно точно смертельно небезпечний для таких, як я.

Для відьом.

Я зробила глибокий вдих. Кілька років тому зустріч з Даріо Ітессо майже гарантовано означала смерть. Але зараз влада змінилась. Герцог Антіріс – чарівник. Темний маг. За володіння силою ніхто не кидає за грати.

Гаразд, це не надто заспокоює, коли за тобою серед ночі женеться інквізитор. Але атакувати одразу не можна, це мене підставить. Він ж не міг дізнатись… Про те, про що йому знати не варто, правда?

Я повільно повернулась до Даріо обличчям і гордовито задерла підборіддя.

– Лорде інквізиторе, думаю, неважливо, яким способом я проникаю до свого власного будинку, і це не порушує жодну статтю. Особливо зараз, коли застосування магії вітається.

– В межах закону, леді Вітторіє.

Отже, він теж мене пам’ятає.

Ми востаннє перетинались багато років тому. Тоді Даріо тільки заступив на інквізиторську службу, а я була юною відьмою, яка приховувала свій дар від світу. Я була поза законом, він – на стороні порядку. Він мав повне право мене заарештувати. Або навіть стратити…

Я втекла, так і не дізнавшись, чому він відпустив мене. Був заслабким, щоб утримати на місці сильну відьму, чи просто пожалів?

Тоді він зруйнував моє спокійне життя. Якби не Даріо, можливо, зараз я була б поруч зі своєю матір’ю під захистом Ковену, а не ховалась від неї так само, як і від закону.

– Це мій будинок, – твердо сказала я, розуміючи, що поводжусь підозріло, – і ви це знаєте. Я маю документи. Зрештою, тут з іншого боку вивіска, на якій – моє прізвище.

– Ваше фальшиве прізвище.

– Прізвище мого батька! Нема нічого дивного в тому, що я обрала його рід!

Після того, як мене зреклась матір.

– Мені добре відомі правила відьом, леді Вітторіє, – скривився він. – Якщо це ваш будинок, чому ви не скористались ключем?

– Він лежить на дні сумочки. Я не встигала його витягнути.

– Ви кудись поспішали?

– О так. Я поспішала втікати від незнайомця, що переслідував мене вночі на вулиці, коли я поверталась додому від подруги. Я була в небезпеці.

– Нам обом з вами відомо, що ви здатні перетворити будь-якого небезпечного нападника на гірку попелу. Чому вас це настільки злякало?

Я міцно стиснула губи. Даріо не можна дізнаватись усі мої таємниці. Не так. Йому не можна знати про жодну. Нехай краще вважає, що я занадто перелякана відьма, аніж…

– Це інстинктивно. Ми, жінки, постійно в небезпеці, на відміну від вас, чоловіків, а ще зовсім недавно за самооборону можна було потрапити за грати. Не думаю, що зараз життя змінилось настільки добре. А ви… чого вам треба? Ви ж не випадково проходили повз і вирішили спинити відьму, що намагається зламати двері власного будинку, правда ж? – голос так і сочився отрутою.

– Ні. Я прийшов до вас в гості, – Даріо розтягнув вуста у слабкій усмішці. – Впустите?

– Нізащо. Я не приймаю у себе інквізиторів.

– Вам доведеться.

– Ви мене змусите? Здається, зараз це незаконно. Особливо якщо ви не маєте ордеру, – я пропалила його поглядом, сподіваючись, що зараз нахаба відступить, і я повернусь у свою звичну шкаралупу з таємниць.

Де там. Даріо похитав головою і сказав:

– У вас є причина мене прийняти. Це стосується вашої матері.