Розділ 22. Радземир

Сиділа біля Соанеї, в медичній кімнаті, старша, гладка жінка проводила різні маніпуляції, як магічні, та і звичайні. Спочатку протерла усі синці, рани, драпини на дівчині. Далі зцілила їх. Та незважаючи на це, виглядала Соанея паршиво: ослаблена, сонна, розбита. Наче з неї витягнули саме життя, енергію. Вона постарішала на років десять. Від тієї безтурботної, веселої, надмірної дівчини яку я знала, зовсім нічого не залишилось.

— Соанея, як ти почуваєшся?

Вона повернула голову до мене, довго дивилась, наче не могла впізнати.

— Ти Ріана, так? — я хитнула головою, — Я бачила тебе, намагалась подати сигнал, та… Він не дозволяв.

З її очей покотились сльози. Мені так жаль її, навіть не представляю, що їй довелось пережити.

— Я, я… вбила Джейн і Тіандра. Я вбивця. Я вбивця…

Я взяла її руку, й намагалась заспокоїти, повторяла що вона не винна, що то все Служитель. Він керував нею і вчиняв ті  страшні речі.

Та мої слова щось зовсім не заспокоювати її.

***

Ранок розпочався із пробіжки, я уже не задихалась, в боці не кололо, в горлі не пекло. Далі ми з Анджеєм виконували вправи, які стали такі звичні. Ну і звісно, я нарешті навчилась створювати магічного меча. Та не такого як в Анджея, з темним відтінком, а яскраво білого. 

Анджей, чудовий вчитель, терплячий, гарно пояснює, та не дратується, коли я перепитую чи роблю не те що він каже.

— Щоб я робила без тебе? 

Посміхаючись сказала, а от Анджей дуже рідко посміхався, а почувши мої слова, так взагалі застиг. 

— Та розслабся ти, не можна бути настільки похмурим та серйозним.

— Ріано, а може ти припиниш бути такою не серйозною й подумаєш у що в’язалась? І ще краще, як з цього вибратись, бажано живою, неушкодженою?

Ми завершили тренування й підійшли до лави біля мого зеленого дерева, присіли, й тоді я відповіла.

— Я не можу нічого виправити, не можу покинути… А стала на цей шлях та піду до кінця.

— З хвилини на хвилину прибуде Радземир. А потім імператор. І якщо наші підозри виявляться правдою… То тобі краще жодному з них на очі не показуватись.

— Все вірно кажеш, Анджею. Та є одне але… І навіть не одне. Радземир знайомий з Ріаною і ти це прекрасно знаєш. А імператор знає про Ріану, мої інформатори підтвердили це.

Я оглянулась і побачила ректора. Він був без плаща, у чорній майці, краплини поту скочувались по його руках, плечах, шиї. Він теж тренувався. Та все ж таки не розумію, як він, такий голий ходить і не замерзає, льодяний вітер ніхто не скасовував. 

— Що саме знає? Що вона з роду Феніксів? — випередив мене й перший запитав Анджей.

— Так, саме так.

— А звідки він знає? Ніхто ж не знає крім нас?

Я замислилась, і навіть припускати не хотіла, що між нами зрадник.

Поки я думала, ректор відправив Анджея із якимось завданням до Акмдемії, а сам сів поруч мене. Лава була невелика і все б нічого, якби на ній сидів Анджей чи Адеян та не ректор. Я виловлювала аромат його тіла, поту, відчувала дар його тіла. Від цього мої щоки почервоніли, хоч я безмежно хотіла залишатись спокійною, холоднокровною, розсудливою, а не нести через хвилювання все що в голову прийде.

— Я не можу тебе ховати й представлю як свою наречену. Тому, якщо хтось, Радземир чи Саффолк скривдить тебе, це буде на автоматі моєю проблемою. Тому ти маєш усе розповідати мені. Ти мене зрозуміла?

— Так. Добре. Але я не хочу з ними говорити.

— У тебе немає вибору. Ти зараз одягнешся й зустрічатимеш гостей стоячи поруч мене.

Він взяв мою руку, та зцілив кілька подряпин, що залишились після тренування. Далі ми піднялись і він продовжував тримати мою руку. Я так дискомфортно себе почувала, що не витримала й хотіла висмикнути руку. Та ректор не дозволив, не відпустив, стиснув міцніше. Я не тямущим поглядом глянула на нього, такого високого, що мені добряче довелось піднімати голову.

— Ти моя наречена, тому не смій проявляти не послух. Особливо на людях. Ти мене зрозуміла?

Він говорив не агресивно, скоріш монотонно. Та я ще більше захотіла вирвати свою руку. 

Ми зайшли в будинок Кіліана. 

— Іди одягнись. 

Уявлення не маю, що за одяг мене чекає, сподіваюсь свіжа, нова форма Академії. Та мої сподівання не справдилися. І на ліжку, в кімнаті до якої я навіть звикла, лежала сукня. Темно зеленого кольору із чорними вставками та золотими ґудзиками. 

Я швидко помилась та дивилась на сукню і на аксесуари та ще інші деталі одягу які були поруч із сукнею. 

— Допомогти?

До кімнати без стуку зайшов Кіліан. 

— Ми домовлялись. Що жодних натяків… — мій голос почав тремтіти від напруги, яку я відчувала між нами. Напругу яка тільки збільшувалась.

— Це ти домовлялась, не я.

Я чесно не зрозуміла, що він хотів цим сказати, та ректор вийшов, а замість нього зайшла старша жінка. Вона допомагала мені одягнутися, пояснювала що за чим іде, та як має бути. Я уважно слухала, й старалась запам'ятати. 

Дійшла черга до волосся. І жінка кількома дотиками накрутила волосся, а потім акуратно зібрала зверху, заколола золотими шпильками та витягла кілька пасм, які вільно спадали. Також вона підфарбувала мене. Тому я дивилась на себе й не впізнавала.

Темно зелена сукня, із вставками шкіри, чесно, як на мене, шита. 

— Спускайтеся, гості прибули.

— Дякую. 

Я ще раз глянула на себе в дзеркало і вийшла з кімнати. 

Спустилась сходами й побачила Радземира, його світло голубі очі, розглядали мене. А от я не дуже то й хотіла знову його бачити.

Артгерц Галандерії — Радземир, стояв, він не присідає на крісло, яке було виділено для нього. Чим за традиціями Астанії, порушував етикет. Радію, що хоч трішки знаю правила імперії, бо уважно слухаю лекції, та прочитала уже кілька товстих книг з бібліотеки. Зокрема знайшла свій рід у книзі старовинних родів Астанії. Хоча досі не відношу себе до Феніксів. Ніяк не звикну до нового життя та себе.