Розділ 21. Битва.

Принаймні, за весь час, жодного разу не було. Інтуїція підказувала, що це щось надприродне, ще один сюрприз. І я не помилилась. За десять метрів від мене стояв Кіліан, і він направляв руки в сторону Апостата й блискавка це точно його робота. А потім він розвернувся й почав мечем, буквально рубати нечисть, якої було… Багато. Вони з різних сторін нападали на нього, намагались дістати, доторкнутись, роздерти, розірвати на шматки, вбити. І це словами не передає на скільки їх багато.

Та в моїй голові чомусь крутилось одне запитання. Чому тут ректор? Йому не можна на екзамен, він сам казав…  Хоча, дана ситуація - форс-мажорн настільки, що гірше й не придумаєш. І не про який екзамен мови вже нема. А ще я зараз маю думати точно не про порушення правил екзамену, а про те, як вижити.

— Не гай часу, тікаємо, — ричав генерал. 

Та я не могла зосередитись й зрозуміти, що робити. Плющем, досі зв’язана Соанея, і мені треба її врятувати, незважаючи на Служителя. Ще в лісі мої одногрупники і я не знаю що з ними… А ректор? Він тут через мене. Мабуть. Та як він взагалі дізнався про небезпеку? Та головне, що я не можу його залишити, сам на сам, з Апостатом та зомбаками.

І в один момент мені стало важко дихати. Повітря буквально не потрапляло до легень Панічний страх, первісний інстинкт диктував свої умови. І вони прості: «Вижити за будь-яку ціну». Я хлептала повітря мов викинута на берег рибина. Біля мене маневрував генерал, та його знесло холодним потоком магії. Апостат стояв наді мною. Він наполовину вищий за мене, й не могла збагнути чи він з плоті, чи ні. Потрібно доторкнутись, щоб збагнути, бо з цими магічними істотами, завжди якісь сюрпризи. 

Він простягнув кістляву, темну, зморщені руку до мене і я без слів розуміла, що він хоче кристал. До мене повернувся дар дихати. І я не перебільшую, дихати - це справді щедрий дар Богів. 

Чому кристал такий важливий? Що він може? 

— Віддай… — моторошне звучання простого слова, з уст Апостата, рівноцінне - катуванню. 

Та попри це, кристал віддавати не хотіла, і ще міцніше стиснула в долоні. 

Блиск що спалахнув, на кілька секунд осліпив, а потім побачила Кіліана, він мов дикий лев, злий та поранений. Рукав був роздертий, як і саме плече й кров текла по руці. Його очі настільки люті, що я навіть позаздрила. Бо не бачила в ньому страху, а тільки безкраю лють. На відмінно від мене.

Й почався магічний поєдинок, сплески магії, світло-жовті потоки у двосторонньому порядку, йшли до обидвох ворогів. І я розуміла, що цей магічний потік шириною всього п’ять сантиметрів, при зіткненні з тілом, не залишить нічого від живої плоті.

Я піднялась на ноги, рукою трималась за горло, оглянулась на зомбаків, та побачила, що Кіліан оточив галявину бар’єром, щось на кшталт як в Академії, тільки в сотню разів з меншим радіусом. І зосередився на Апостаті. Та  він не може його вбити. Сам же казав, що не має способу вбити Апостата. НЕМАЄ! Що ж робити? Апостат відкинув ректора до бар'єра й знову наблизився до мене.

— Ти маєш померти…

Проричав він, а я прикликала в думках, усю свою магію життя, та кинулась до нього. І так, він із фізичним тілом, а весь ореол темного туману, скоріш за все, банальний антураж. 

Мій героїзм був провальною ідеєю, бо виступати проти Апостата, якого не можна вбити, це абсурд. Відчула біль, нестерпний, спочатку у спині, далі по цілому тілу, заверещала щосили й звільнила свою магію. Енергію життя, світла. З очей потоками лились сльози, я на четвереньках стояла на землі й віддавала їй свою силу. І удар, ще болючіший ніж попередній, я перекотилась кілька разів й навіть очей не розплющував, не могла, біль полонив та не давав думати, не могла контролювати нічого. Хотілось просто здатись і покинути тіло, щоб не відчувати болю. Після приземлення лежала на спині, а кристал досі тримала. І може просто віддати й попросити, щоб змилувався над нами? 

Та думка знову ж таки провальна, монстри не мають жалю.

«Відкрий мене»

Чужий голос увірвався в мою голову, і я шокована, навіть про біль забула, на долю секунди та все ж. 

Хто це говорить? Чи що? 

«Кристал» 

Біль відпустила, раптово й різко, як і розпочалась. І піднявшись (ледь піднявшись, бо ноги тряслись і підкошувались) побачила, причину чому зник біль. А саме Кіліана, Адеяна, Анджея. Вони троє наступали на Апостата. На мага, який перейшов на темну сторону, обрав замість життя смерть, й натомість стоїть посередині. Участь - гірша смерть, як на мене. Та в Апостатів, інша думка. І знову ж таки, їх не можна вбити, вони сильніші й час для них не стала фігура, а… Згадувала все що чула про них, щоб знайти вихід із цієї западні. 

— Ви усі безсилі проти хазяїна.

Оглянулась на голос й побачила Соанею, яка вибралась із рослинних пут і наближалась до мене.

— Віддай кристал.

Соанея, де ти? Мене лякає Служитель. Та Соанея десь глибоко, ув’язнена у власному тілі. Це страшно, безмежно моторошно. Ув’язнена… Це слово мов паразит, зупинилось й почало дошкуляти. Я глянула на кристал, що в'ївся в долоню, від того, що я міцно його стискала.

А що буде, якщо ув’язнити Апостата, не вбивати, а ув’язнити? Кристал це природний мінерал, який ущільнений й магічно провідний, односторонньо. 

Я відступала назад, бо Соанея наближалась, краєм ока бачила бій між Апостатом та хлопцями. Далі я присіла на землю, перед собою виклала магічне й щит та поклала кристал на землю й перед ним вивела формулу активації артефактів, знаю, що кристал не артефакт, та іншого нічого не придумала. Додала ще символ відкриття порталу і крикнула, щосили.

— Кіліан! Сюди!

Не знаю чи він зрозумів мій задум, та покинув оборонну позицію трикутника, й підбіг до мене. І він подумав, що Соанею загроза, хоча так воно і є. Й хотів убити. Та Служитель кинувся на нього, й почав незрозумілою мовою викрикувати щось… Мабуть, якісь заклинання.

— Не вбивай, це не Соанея, а Служитель! Мені потрібно, щоб Апостат…