Розділ 20. Екзамен.

Стояла перед величезним бар'єром, який розділяв мене та  одногрупників від Роанського лісу. Серце билось так сильно, що майже не могла зосередитись на словах ректора, який пояснював правила екзамену.

— Пам'ятайте, що ви можете користуватись магією упродовж екзамену, та як наслідок станете мішенню для нечисті, — говорив Кіліан. — У Роанському лісі є дуже багато нечисті, і вони відчувають магію як маяк. Якщо ви користуватиметесь магією, то звернете до себе увагу цих створінь, і шанси на виживання значно зменшаться.

Глянула  на своїх одногрупників, які ніколи не були прихильними до мене. Вони завжди насміхались, й при нагоді підставляли. А зараз, коли нас відправляють до Роанського лісу, то вони спостерігатимуть за мною й чекатимуть, що я зірвуся, оступлюся і не повернуся з екзамену.

Далі перевела погляд на Адеяна та Анджея, які перед екзаменом розповідали про свій екзамен та давали поради, такі як: взяти рюкзака в якому буде фляга з водою, цілющі настоянки, холодну зброю та речі першої потреби. А ще наполегливо радили не користуватись магією, видряпатись на високе дерево й тихо чекати поки сплине час.

Я повернулася до дійсності, коли почула голос Кіліана, який казав: 

— Підготуйтеся, через 3... 2... 1... Починайте!".

І я ще раз обернулась й подивилась на викладачів, які прийшли подивитись на адептів, на кураторку Катніс, на адептів старшокурсників, які прийшли покепкувати та розважитись наглядаючи за молодшими. 

— Того року, троє не повернулось! Б’юся об заклад, що цього року не повернеться більше. 

Це навмисно голосно говорив один зі старшокурсників, щоб створити паніку та налякати. А я і так налякана й на межі нервового зриву.

Ми з легкістю перейшли бар’єр, усього адептів було тридцять три, включно зі мною. Усі розбилися на групки, хто з ким дружить. Тільки я біла ворона залишилась одна. І від цього, ще страшніше й розраховувати можу тільки на себе. Віднайшла рукою ланцюжок з артефактом, якого вчора дав мені Кіліан, стиснула у руці, як єдиного свого помічника та переступила межу лісу. В якому було темно, хоч на дворі зараз обід. Непривітні чорні дерева вселяли жах, здавалось що вони ось оживуть та нападуть. За кілька хвилин, зрозуміла, що усі одногрупники розійшлись, нікого не було чути й видно. А якщо я заблукаю й не зможу віднайти дорогу назад? Краще не відходити далеко.

— Кожного року дивлюся як адепти йдуть у ліс й трясуться мов осинові листки. 

Ледь стримала себе, щоб не заверещати.

— Що ти тут робиш? — тихесенько шепотіла генералу. Набридливому духу.

— Вирішив скласти тобі компанію, і допомогти.

Чесно кажучи, звучало підозріло. Бо за більше як три місяці в Академії, уже звикла до візитів генерала і його характеру, шукати в усьому вигоду.

— Якщо я тобі допоможу пройти екзамен, то ти дістанеш дещо для мене?

Ось-ось, я так і думала що він щось хоче.

— Ти й так мені винна…

— Нічого я не винна тобі…

Я нервово крутила головою, весь час оглядалась, чи часом ніхто не нападає позаду мене.

Та все ж таки, мені цікаво стало, що він хоче у Роанському лісі?

— Що саме ти хочеш? — запитала не дивлячись на генерала.

— Щоб ти пішла до могили Гаріффа Уффорда, і взяла там дещо.

— Знову починається, ти ж мертвий. Навіщо тобі щось зі світу живих? Відправляйся у кращий світ, йди далі, до тунелю. 

— Я не можу, дурненька, мене тримають тут незавершені справи. Невже ти так нічого не навчилась в Академії?

Та знаю я, просто вирішила познущатись з генерала. 

Почула тріск дерев, а за ним страшний вереск, мертвий та моторошний. Я завмерла на місці, зблідла й не чула що говорить генерал. Бо слухала тільки шалений стук власного серця.

— Ріано, сховайся, сюди зомбаки ідуть. Чуєш? Просто сховайся, у тебе артефакт, вони не відчують тебе. Залізь туди.

— А може зомбаки чують тебе, ти дух, магічний згусток…

Припущення, яке я сама сказала, викликало в мені ще один приступ страху.

— Ні, я для них, один зі своїх, моєю енергією вони не поживляться, бо вона мертва. Тому не бійся. Через мене тебе не вистежують.

Знову протяжний крик і я не вагаючись, не тратячи більше ні секунди, залізла у величезне, сухе дерево. Мої руки тряслись як і ноги, та як і все тіло. Мені було так страшно, я проклинала у думках той день, коли в сиротинці з’явився Кіліан, який притягнув сюди. Бо про мене він не подумав, як я до цього поставлюся, чи… Вони біля мене, нечисть, мертві, монстри, вони… Всемогутні Боги, які вони страшні! Я так близько їх бачила, вони ковиляли повз мою схованку і я молилась, щоб не мене не знайшли. Затамувала подих та погляд відвести не могла, і хоч шпарина була зовсім крихітна, я все одно бачила мертві тіла, понівечені, які майже розклалися, та все ж порушуючи всі закони життя та смерті - живуть, рухаються. 

«Вони мене не бачать, не чують, не бачать, не чують!».

Раз за разом говорила я собі, твердила як мантру. І почула людський крик, живий. І нечисть теж почула, й у той момент змінила траєкторію і ринулись туди. 

О, ні! Тільки не це. Хоч я з одногрупниками не в найкращих стосунках, та не хочу, щоб хтось загинув. Та я продовжувала непорушно стояти, труситися мов заєць. 

— Виходь, вони пішли. 

— А може я просто тут посиджу? Спливе час, і я повернусь?

Це геніальний план. 

— Ні, ти маєш дістати мені дещо. Кращої нагоди більше не буде.

Точно, куди краща нагода знайдеться.

Я вийшла, сама в шоці з себе. І пішла за генералом, який мертвий і йому байдуже на зомбаків, вони йому нічого не зроблять.

Ліс дуже моторошний, дерева мертві, і ще у гіршому стані, ніж те, яке я оживила на території Академії. І мене огорнула дика ідея, та бажання, допомогти. Знищити прокляття та повернути ліс до життя, а нечисть… А вони теж колись були людьми й зовсім не винні, що імператор застосував прокляття і вбив свого брата й зробив усіх заручниками.