Розділ 17. Обряд.

Ми вийшли в сад, добре що не в підвал, бо хоч Кіліана знаю не так і довго, та його стиль, то точно щось підвальне, сіре, холодне, як і він сам. Підняла голову вверх й кілька секунд дивилась на нічне, небо, яке всипане великою кількістю зірок. А місяць був великий та оранжевий. 

— На кілька слів. 

Сказав мені Адеян та вийшов у двері через які я щойно зайшла. Я не дивилась на Кіліана, і його згода мені ні до чого. Тому я пішла за ним.

В середині в маєтку повсюди було світло, горіли ліхтарики. Ми зайшли до якогось приміщення зі столом та кріслами, мабуть, чийсь кабінет.

— Хотів поговорити з тобою. Бо те, що ми сьогодні дізнались…

Досить важко прочитати його емоції, та мені здалось, що він хвилюється.

— Що нас заручили наші батьки й про твоє походження. — продовжив Адеян та знову замовчав, а за хвилину знову продовжив, — Я готовий зіткнутися з усіма наслідками, які б вони не були, хоч із самим імператором. І Кіліан не повинен відповідати за мене.

— Я теж думала про це. І мені жаль, що батьки вирішили за нас, й заручили без нашої згоди. І я не хочу ставити тебе під удар імператора. Тому, буде краще для початку як виразився Кіліан «змінити нареченого». А коли усе хоч якось владнається з імператором та бар’єром, тоді можна буде пошукати як взагалі скасувати обряд заручин. 

Я говорила це Адеяну, та сама не дуже то вірила, що настане день, коли все владнається. Коли таке було в моєму житті? Правильно - ніколи.

— Ріано, якщо ти моя наречена, то це все змінює. А те що ти остання представниця роду Феніксів, так узагалі... Нереальний збіг, враховуючи теперішню ситуацію з барєром.

— Немає часу на балачки, мені потрібно в Академію, — і без стуку увійшла ректор.

Він виглядав так, наче щось знову сталось. І дуже важливе.

— Щось сталось? — ніби прочитав мої думки, запитав Адеян.

Ректор відповів не одразу, він чи то наважувався на відповідь, чи навпаки, не хотів говорити нам причину свого поспіху.

— До Академії прибув Саффолк Уффорд.

Я не знаю імператора, уявлення не маю який він, та від одного його імені в кімнаті стало на кілька градусів холодніше. Для Адеяна ця новина теж стала ударом.

До нас зайшов Григоріан, й дивився виключно на Адеяна.

— Я хочу тобі дещо повідомити, — сьогодні новини на всіх просто сиплються.

І тепер я вийшла Кіліаном, ми повернулись у нічний сад. В якому горів вогонь у формі п’ятикутної зірки. 

— Вставай у середину.

Скомандував Кіліан. Я послухала, переступила вогонь і стала по центру фігури. А він теж переступив вогонь і став впритул до мене. І його близькість дуже мене хвилювала й дратувала водночас. 

— Що ви робите?

— Проводжу обряд.

— Та Адеян ще не прийшов, — обурилась я. 

— А хто сказав, що для обряду він потрібний?

До мене дійшло, що ректор усе прорахував, і договорився з Григоріаном, щоб відвернути увагу Адеяна. Це так не чесно, так поступати, та з іншого боку, так буде краще. Не знаю чому це я так хочу захистити Адеяна. Він же мені зовсім чужий! Тоді чому в мене таке відчуття, що я роблю все правильно?

— Дай свою руку.

Я простягнула й ректор різким рухом розрізав мені долоню, лезом у своїй руці, якого я одразу навіть не побачила. 

Тихо скрикнула і від переляку і від болю. Та Кіліан ніяк не відреагував на мій окрик. Він зосереджено прорізав і свою долоню на тому ж місці й навіть не скривилась від болю як я щойно.

Далі він об’єднав наші закривавлені долоні й почав говорити слова, незрозумілою мовою. Він міцно стискав мою руку, до болю. З моїх очей потекли сльози, хоч як я не просила себе не плакати, потерпіти, але… 

Напруга наростала, слова ректора ставали голоснішими й різкішими. Наша перемішана кров скапувала на землю і від кожної краплини утворювався вогонь. Наче капала не кров, а лава. І за кілька хвилин під ногами була уже ціла вогняна калюжа, та на диво, вона не обпікала. Я перелякано дивилась на все це, й бажала одного, щоб це божевілля швидше завершилось. 

Металевий браслет на моїй руці спав на землю, у вогняну калюжу й розплатився. Я шокового наглядала за цим, хоч через сльози усе було розмите. А коли ми піднялись у повітрі, то не одразу усвідомила це, спочатку подумала, що мені в голові паморочиться. Та ні, ми справді піднялись на пів метра від поверхні землі. І я зовсім випадково зловила погляд ректора, який дивився на мене очима, в яких теж був вогонь. Це так моторошно виглядало. Взагалі не розумію як таке можливе, щоб всередині очей танцювали язички вогню. 

Ректор викрикнув голосніше фразу і замовк, ми опустились на землю і я не могла стояти, валилась з ніг, буквально.

Чоловік не дав мені впасти, він підхопив на руки, й нарешті ми вийшли з клятої фігури, і саме в цей момент з’явився Адеян. Він щось кричав Кіліану, злісно розмахував руками, та я зовсім нічого не чула. Ні єдиного звуку. В моїй голові звучав просто шум, крізь який не проривалось жодне слово. Дивний стан... Останнє що я пам'ятаю, це як ректор взяв мою руку, не ту що поранена від його леза, а іншу, де був металевий браслет, а під ним... Герб. Він прижмурив очі й дивно вдивлявся...

***

Отямилась від різкого пориву вітру, що пробирав до кісток. Відкривати очі все одно не хотіла, бо уже знала, що побачу - Академію Пітьми. 

— Я знаю що ти прокинулась, можеш не прикидатись.

І я б нічого не відповіла, якби не один прикрий нюанс. Мене тримав на руках ректор. 

— Я не прикидаюсь.

Спробувала вирватись з обіймів чоловіка, який не був проти.

— Йти можеш? Бо нам доведеться відбиватись, тому мені потрібні вільні руки.

Відчувала запах його тіла, й це було надто інтимно, а ще впевнений стукіт серця, який дивним образом заспокоював мене. 

— Можу, — тихо відповіла й він обережно поставив мене на землю, та ноги мене не слухали, підкосились, видали мою слабкість.