Розділ 14. Пробудження.

Мій мозок намагався знайти вихід, спробувати врятуватись. А ще я щойно прийняла той факт, що мене покинули, відчай, який відчула від цього усвідомлення, не допомагав думати. Навпаки, приносив біль, нестерпний. Бажання вижити, від цього починало зникати. 

Та інстинкти брали своє… Нечисть наближалась, звуки видавала моторошні, страшні, нелюдські. Деякі йшли, деякі бігли, одні ковиляли. Одяг на них перетворився на ганчірки, на деяких зовсім його не було. Тіла були понівечені, брудні… та на жаль живі. 

Мене обступали з різних сторін. І я не могла вирватись, ланцюг ніяк не відпускав. 

Що робити? Як врятуватись? Якщо в мені є магія, то їй саме час проснутись? Ну ж бо давай! Будь ласка! Я склала руки в молитві, дивилась в чорне небо, і мовчки благала. Я не хочу помирати. Не хочу, щоб моє життя завершувалось ось так. Я ще не вияснила хто я. Звідки? Як потрапила у Вілдаун? А ще дуже хочу вижити та добряче врізати Адеяну.

Відчула поштовх, біль, тяжкість, нестерпний сморід. Один із монстрів намагався вкусити мене, я відбивалась як могла, та він сильніший… Один монстр відкинув від мене того, що майже дотягнувся до шиї… І почався новий етап божевілля. Монстри бились між собою за право вбити мене. Я дивилась на це місиво, темрява приховувала деталі, за що їй вдячна. Ричання, скрегіт зубів, завивання, у них нічого не залишилось від людей, зовсім нічого. Я так думала, поки не побачила Його, монстра, що просто стояв та дивився на мене. Він не бився, не поводив себе як зомбак, а був інший. Він рукою вказав іншим на мене та деяких монстрів, наче віддаючи приказ своїм людям, які послухали й почали нейтралізовував зомбаків, що найближче до мене. 

— Бачиш його? Він не просто зомбак, він тут головний.

Біля мене з’явився генерал і дивився на місиво нечисті. І на мене дивився із мертвим спокоєм.

— Допоможи мені! Благаю!

Я плакала. Обличчя було мокре, сльози карали великими горошинами на землю. 

— Ти можеш сама допомогти собі, та не хочеш.

— Я не можу! — викрикнула з відчаєм.

Як у такий момент можна таке говорити? Мене ж зараз зжеруть. 

— Можеш. Збери волю в кулак. Для початку розплав ланцюг що обвиває руку. Ну ж бо, розслабся, вдихни, видихни.

В мене зараз нервовий зрив буде. Як я можу розслабитись у цей момент? Це абсурд.

Гнів, злість загорілись у мені диким вогнем. Вогнем, що збільшувався та який вийшов назовні. І він розплавив монстрів, що були найближче до мене. А потім запекла рука і ланцюг спав на землю. А шмат металу, який приховував герб, теж плавився та все одно тримався на руці. Я закричала від болю, та легше не стало. 

Навала монстрів збільшувалась, приходили все нові і я не виберусь звідси живою… Надія на порятунок топилась як сніг на вогнищі.

— Опануй свій гнів, приборкай магічну енергію та випусти її 

Я послухала генерала й зосередилась, не знаю як тільки змогла, та заплющила очі, губи, які тремтіли міцно стиснула, витягнула руки вперед і з них ключем била магія. Яка вбивала все на своєму шляху. 

І стало так світло, наче настав світанок, я чітко бачила зомбаків, які не розуміли, що вони йдуть на гибель. Та не всі були такі, деякі наче розумні, з тим високим, вони тікали.

Коли залишилась сама, а довкола тільки попелище, опустила руки й втомлено сіла на могилу Гаріффа Уффорда. Тяжко дихала й дивилась на долоні, які не стерпно пекли й кровоточили.

— Молодець, ти справилась. Ти змогла. 

До мене підійшов Адеян з Анджеєм, вони були навіть радісні, веселі. А я — розбита.

— Як ти міг? — ледь промовила.

— Підіймайся, потрібно йти, бо нечисть знову наступає.

Адеян підняв мене, обійняв за талію й поволік за собою. І на цей раз дорога до Акалемії не була такою спокійною. З усіх сторін на нас нападали монстри. Анджей вправно відбивався й буквально розсікав їх на частини. Я спотикалась, та Адеян не давав впасти, він міцно тримав мене.

— Адеян!!! — від крику ректора волосся ставало дибки.

Одразу впізнала його злющий голос. Він мчав до нас і дуже лютий.

— Я казав, що нічим добрим це не закінчиться? Казав?

Анджей теж був лютий на Адеяна.

— Ти збожеволів, ти при своєму розумі?!! — перед нами повстав ректор, мов демон. Він зараз мало чим відрізнявся від тутешніх монстрів.

Він був тез плаща, і відповідно без каптура, хоч мороз був відчутний.

— Ти що накоїв? — Кіліан дивився на мене, відштовхнув руку Адеяна, що обіймала мою талію, та підняв мене на руки й ми піднялись у повітря, ми летіли. Великі, чорні крила рухались у такт. І на висоті стало ще холодніше.

— Як? Як ми летимо? — вичавила з себе.

— Це мені дісталось від далеких предків. 

— Пощастило. — мати крила і літати це дуже круто.

— Навряд. Це не дар, а прокляття.

Летіти було страшно, холодно, дихати важко. Та плюсом було те, що я міцно обнімала ректора й дивним чином відчувала себе у безпеці. А ще зловила себе на думці, що ще годину тому, біля муру, те саме думала про Адеяна, що я в безпеці й довірилась йому. Щось моя інтуїція геть нікудишня, підводить мене.

Ми приземлились біля будинку Кіліана і крила склались і… зникли. Та тільки вираз ректора був такий, наче йому дуже боляче. І тут я згадала другий день нашого знайомства, у наметі, як він переодягався й повернувся до мене спиною. А там суцільні рупці від ран та дві великі рани що кровоточили.

Ми зайшли в будинок і ректор виглядав при світлі погано, на обличчі виступали краплини поту і він ледь йшов. Ходи за мною, допоможеш мені. 

І ми зайшли у його спальню…

Відчини шафу, знайди у ній банку із символом, що схожий на літеру «к». 

Ректор зняв светр й присів на ліжко, а я виконала те що він сказав. Відчинила шафу, та шукала потрібну банку із символом. Та банок було багато, а символи сході між собою. 

— Можеш швидше? 

Не можу. Бо навіщо тримати у шафі для одягу безліч схожих банок із невідомими речовинами. Перебравши добрий десяток, знайшла, здається потрібну.