Розділ 12. Покарання.

Біля входу в Академію мене таки чекала Катніс із Соанеєю в придачу. Вони невдоволено дивились на мене, мовляв, що запізнилась. Ніхто не говорив ні слова, ми мовчки йшли від Академії. І чесно кажучи мене дратувало те, що я маю відбувати покарання, бо я нічого поганого не зробила, навпаки, допомогла вартовим відновити бар’єр.

Було холодно, опускались сутінки, пролітали поодинокі сніжинки, вітер ставав все сильнішим, тому підтримувала рукою каптура, щоб він не злетів з голови. Та зате було холодно в руку, у мене не було рукавиць, тому чергувала руки, по черзі зігрівала у кишені плаща. Та все одно, не допомагало, тому якщо ще похолоднішає, то я відморожу пальці. 

Пригадала Вілдаун, теплий та лагідний, там погода все була доброю до мене. Цікаво, чи повернусь колись я у Вілдаун? 

Попереду побачила скупчення людей, вони стояли над… Підозра що над кимось, та навіщо хтось лежить на вкритій снігом землі? Коли ми підійшли близько, то причину я побачила. І це - смерть. Ні не так, або не точне пояснення. Смерть настала після вбивства. Я прикрила рота рукою, так мені було легше справитись із потрясінням, каптур злетів з голови, вітер розвівав волосся, яке зробило мою видимість гіршою. Що на краще. Бо бачити цю жорстоку картину вбивства, не для слабохарактерних, як я. 

Та найгірше було те, що це був він, той хлопець що сьогодні на арені штовхнув мене до клітки зі Служителем. На моїх очах виступили сльози, я не могла зрозуміти хто це зробив? У хлопця, імені якого я не знала, була розсічена щока, аж до щелепи, було видно кісток та зубів, а ще кінчики пальців валялись по снігу поряд із тілом. Хтось відрізав їх мечем чи ще чимось гострим. А сама смерть скоріш за все наступила із за величезної, випаленої діри розміром у великий кулак по центру грудей. 

— Хто це зробив? — ледь промовила, бо емоції заважали.

— Ти ідіотка? — відповіла мені Соанея, — Це місце вбивства, а вбивця не настільки тупий, щоб стояти з поряд трупом і чекати поки його найдуть.

Прийшов чоловік зі шрамами на обличчі, він глянув на труп, скривився і присів біля нього, тіло покійника почало покриватись тонким, прозорим шаром льоду. Потім піднялось на пів метра в гору і маневруючи у повітрі попрямувало за тим чоловіком зі шрамами, імені якого я досі не знаю. Та зато, він, проходячи повз мене, виразно, та з підозрою подивився на мене. 

— Що це за чоловік? Хто він? — це я Соанею запитувала, хоч не впевнена, що вона відповість.

— Це Фінчест, викладач предмета «Магія смерті», а сам він із прадавнього роду некромантів, хоч сам ним не являється.

— Чому? 

Логічне запитання, бо якщо він з роду некромантів, то і він має бути некромантом.

— Ти точно з Галандерії? 

З підозрою запитала Соянея. 

— Так, а що? 

— А то! Що навіть в Галандерії знають, що некромантія в імперії Астанія - заборонена. 

Вона знову з прищуром на мене дивилась, показала гострі ікла, та це скоріш інстинктивно у неї вийшло, бо вона, чомусь по не зрозумілій причині, відчуває до мене ворожість. Далі Соанея поправила рукою своє каре, каптура вона не одягала, й здається їй точно не так холодно, як мені. 

— А ще в Академії Пітьми заборонено навчатись адептам з інших світів, та імперій. А ти зі своїм білим волоссям, світлими очима, тупою поведінкою, не знанням елементарних законів та правил, аж ніяк не вписуєшся не те що в Академію, а взагалі в цілу Імперію. Ти чужинка - нюхом чую…

І вона підійшла ближче до мене й втягнула носом повітря. 

— Ти божевільна. Я з Галандерії, просто…

— Адептки, досить говорити! Підійдіть до мене. — кураторка рявкала на нас, як на собак, чим пригадала мені матрон з притулку, вони теж себе так поводили. 

За нашими з Соанею розмовами, я і не помітила, що усі розійшлись, залишились тільки ми троє. І навіщо? 

— Потрібно ліквідувати сліди крові, щоб зомбаки не чули її запаху, не скаженіли й не рвались до нас.

Ліквідувати? Яким чином? Здається Соанея знала як, і спосіб був не з приємних, бо вона скорчила незадоволену гримасу.

Катніс вручила нам невеличкі шуфельки, мітли, металевий бак. 

— Для новенької, пояснюю! — Кураторка говорила так голосно, що хотілось затулити вуха, — Сніг зі слідами крові збираєте у бак, ретельно, щоб нічого не пропустити, жодної краплини, чи сніжинки. Магію так близько до муру та Роанського лісу - категорично заборонено використовувати. Тому навіть не здумайте, інакше, швидко вилетите з Академії! Зрозуміли? 

— Так Кураторко! — хором відповіли. 

— Прийду за годину, перевірю роботу.

І вона пішла, а я ніяк не могла позбутись відчуття провини. Наче я винна що цього хлопця вбили. Ми приступили до роботи, почали ретельно збирати кривавий сніг. Якого виявилось більше, ніж, на перший погляд. А ще під снігом був шар льоду, який теж з краплинами крові. І ми гострими шуфлями відбивали шматки льоду і кидали до бака. Я так захекалась, що мені стало навіть жарко. І я все в голові прокручувала події на арені, де Тіандр (Соанея сказала, що хлопця так звати) штовхнув мене. І злий погляд Адеяна, який з наказовим, моторошним тоном, запитував, хто це зробив… І я пам’ятаю переляканих адептів, які мовчали та уникали погляду Адеяна. Але це не він… Адеян не міг цього зробити. Холоднокровно вбити Тіандра, за те що він штовхнув мене. Та і навіщо йому робити таке? Ми не настільки близькі, не друзі, всього кілька днів знайомі.

— А може це ти вбивця? Тіандр же глузував з тебе, і саме він штовхнув тебе до клітки зі Служителем! А через п’ять годин його знаходять мертвим. Дуже підозріло, як на мене. 

Я не вірила своїм вухам. Я вбивця? Та я навіть комах не вбиваю, а старанно обходжу їх, чи якщо на собі знаходжу, то акуратно знімаю та відпускаю у безпечному місці. 

— Ти з’явилась невідомо звідки, ніхто тебе в Академії не знає, водиш дружбу з ректором, представником найстаровиннішого та наймогутнішого роду в імперії. А твій чудернацький вигляд?