Розділ 11. Про події що грядут.

Кіліан продовжує на мене дивитись, до його красномовних диво-глядок долучився Адеян та Анджей. І я не витримала.

— Що таке? Ви на мене так дивитесь, наче підозрюєте у чомусь.

Хоча це абсурд чистої води. Я ж не напрошувалась в Академію, та я навіть не знала про її існування. Мене сюди привели, навіть не запитавши думки.

На моє питання не відповіли, просто припинили дивитись.

— Кіліан, ти ж у нас всезнайка, усе знаєш про Апостатів, зациклений на них, й бажаєш помсти… 

Адеян замовк, він і так багато сказав і зрозумів це. А я після почутого задумалась. А чому раптом Кіліан такий зациклений? Адеян чітко натякнув, що ректор має щось особисте з Апостатами. Тут точно є якась таємниця.

— Адеян, ти забагато собі дозволяєш. 

В очах ректора засяяла злість, ні, реально його очі засвітились всього на кілька секунд і це дуже лякало.

— Добре, визнаю, перегнув. Не буду переходити на особистості. Та все ж ти маєш знати, як зрозуміти що людину контролює  Служитель?

— Знаю, для цього потрібно вбити підозрюваного. Тоді й вийде з його тіла Служитель. Все дуже просто, чи не так?

О, так, простіше нікуди. Просто вбити особу яку підозрюєш. А якщо підозра виявиться хибною?

— Сьогодні до мене прийшов лист, — Продовжив Кіліан, — В Академію через двадцять сім днів прибуде Радземир та імператор Саффолк Уффорд.

— Навіщо? Щось не пригадаю, щоб вони візити влаштовували в Академію, — здивовано сказав Анджей.

— Не пригадаєш, бо надто молодий. На відміну від Радземира чи імператора. І ціль візиту подвійна. По перше, відзначатимуть п'ятсотріччя трагедії у Роанському лісі. А по-друге Радземир захищатиме свою честь та ім’я.

— А хто обвинувач? — чомусь мені здалось, що підросла напруга, й Кіліан навіть, розхвилювався, хоч він завжди такий… Безстрасний.

— Я. — заявив Кіліан і напруга підстрибнула до максимуму.

— Якого лисого гобліна, Кіліане? Ти зовсім збожеволів? Чи ти забув в який спосіб відбувається суд? Та Саффолк тільки й чекає, щоб тебе в порошок стерти, чи ще краще, прикрасити твоєю головою стіну смерті, та милуватись нею під час сніданку! — Адеян голосно та емоційно говорив, йому було не байдуже…

— Уже вже вирішено й не обговорюється.

Зайшов Гарт, ніяк не звикну до нього, та вручив Кіліану, що сидів із кам’яним виразом обличчя на ректорському кріслі, листа із червоною печаткою.

— Це справді жахлива ідея ректоре, — заговорив Анджей, — Саффолк Уффорд і так після історії з його сестрою… Вашою нареченою - страшенно лютий, і винить Вас. 

Нареченою? Після слова - наречена, моє серце почало сильніше битись, я розхвилювалась. Сама не розумію чому. Я ж ненавиджу Кіліана, він абсолютне зло, що зруйнував моє і так не ідеальне життя.

— Ви двоє заступаєте на варту. Якщо помітите щось підозріле, чи скупчення нечисті у лісі. То повідомите мене. І наглядайте за головнокомандувачем. Вільні.

І Адеян з Анджеєм вийшли, й дуже не задоволені, здається вони точно не збирались заступати на патрулювання, та ректор вирішив по своєму.

Ми залишились одні. Й досі, поки сиділи вчотирьох усе було нормально, та тільки хлопці вийшли, як на мене, опустився страх, неприязнь…

— Як думаєш, чому ти тут? — запитав Кіліан, чим знову здивував.

— Я уявлення не маю. Це ви маєте знати, чому я тут. Ви вдерлися до Вілдауна, та зруйнували усе. Ви…

Він піднявся й загрозливо на мене подивився. Підійшов до мого крісла й навис грозовою хмарою. Я так яскраво відчувала його тяжку енергію, яка давила.

— Давай з'ясуємо.

І він простягнув мені руку. Я дивилась на його руку, на якій чітко виднілись вени, сухожилля і хотіла одного, втекти як можна далі. Моя інтуїція галасувала, що треба бігти з відси, від цього чоловіка. Та тіло непорушно сиділо на кріслі.

Здається йому набридло чекати від мене дій, тому він сам взяв мою руку й потягнув на себе. Моє тіло від нервів, натягнуте мов струна. Та чоловік не питав що хочу я. А робив так, як вважав за потрібне.

Ми підійшли до стіни, він намалював символ Сірого виміру і знову ж таки без крапки. Я не втручалась і не пручалась, знала що марно, він сильніший і чим більше опиратимусь, тим більшим буде його наполегливість. 

Відкрився портал, ми зайшли й одразу поринули у вимір, в якому все безколірне. За кілька хвилин вийшли там, де проходила лекція з Катніс, тобто біля арени. І чомусь я уже знала що він хоче зробити.

І я знову  дивилась на Служителя у клітці, на його пусті зіниці, на страшну мантію зіткану з туману. 

— Чому ми тут? — я запитала, але відповідь знати не хотіла, бо впевнена, що вона мені не сподобається.

— Я хочу вияснити на що ти здатна. Хочу, щоб твоя магія проявилась. Або я…

Кіліан теж дивився на Служителя, який на даний час не метушився по клітці, як зранку, навпаки він спокійно стежив за Кіліаном. 

— Або ви що? — мені так це все не подобалось, що хотіла просто розвернутись і бігти не зупиняючись. Якомога далі від Кіліана та Академії, і ніколи більше не бачити це жахливо холодне місце й такого ж  чоловіка. Не раз думала про те, щоб втекти звідси. Але куди? Як? Довкола Роянський ліс, в якому ходячі мерці та інші чудовиська. І бігти мені нікуди… ніхто мене не шукає, не чекає. 

— Я здогадуюсь про силу твоєї магії, та хочу переконатись.

А я думаю, що ніякої магії в мене не має. Що Кіліан помиляється. Бо за скільки років, якби магія в мені була, вона б проявилась. 

Кіліан підійшов впритул до клітки й відчинив її різким рухом, колодка засвітилась і впала зі звуком на землю.

— Що ви робите? — крикнула від переляку я, та було надто пізно.

Служитель кинувся на мене, від поштовху я впала на землю, й боляче вдарилась головою, бо приземлилась саме на камінь. Щоб його! Якщо в мені є магія, то нехай проявиться, негайно! Бо мені кінець.

Відчула потойбічний, мертвий холод, як хтось намагається проникнути в мене. Не можу описати що відчуваю, не можу думати, кричати, я зовсім не можу нічого. Хтось забирає контроль, й заставляє мене ховатись у власному тілі, наче хоче заточити у в’язницю, у моєму то власному тілі та розумі. І сама того не бажаючи, я переключаюсь на Служителя. Забираюсь в його спогади, в його життя, в якому він був - магом. Так, він був магом, він навчався в Академії, я бачу як він стоїть перед вхідними дверима Академії. А далі він виходить за межі Академії, й до речі Роанського лісу немає, а величезна галявина, зелена й квітуча з поодинокими деревами, теж зеленими. Я навіть чую спів пташок. Його наздоганяють адепти, і вони починають сперечатись, і не тільки. Усе заходить надто далеко, чоловіки починають битися, та не за допомогою кулаків, а магії. Але бій не чесний, троє проти одного…