Розділ 8. Злість ректора.

Деная відчинила двері, що були впритул до нас.

— Це твоя кімната. 

Ми пройшли всередину. Кімната невелика у темних тонах, з шафами, невеликими столиками, та ліжками, яких було три. Та найбільшу увагу привернули дві дівчини, що піднялись при нашому приході й випрямились.

— Куратор Катніс, — дві дівчини хитнули головами в знак поваги і продовжували рівно стояти.

— Ваша нова сусідка Ріана Саліван. 

Гостинністю й не пахло, усі присутні включаючи кураторку, були не раді мене бачити. Я підійшла до вільного ліжка, де не було чужих речей, хоча, моїх речей в мене теж не було. Зовсім нічого, навіть мій одяг залишився у Галандерії.

— Чому саме до нашої кімнати? У нас місця мало? І взагалі вона…

Дівчина з темним волоссям, що коротко підстрижене, неприємно скривилась дивлячись на мене й не продовжила свою думку. 

— Ріана Саліван уродженка Галандерії, яка своєю чергою, частина імперії. Тому вона така як ми.

Та погляд викладачки Катніс, говорив про інше, що вона сама не вірила у сказані щойно слова. Я втомилась, хочу відпочити, поїсти й нарешті не бачити, зневажливих, проклятих поглядів. 

Брюнетка вискалилась і показала гострі ікла, що робили її в моїх очах небезпечною та хижою.

— Накази ректора не обговорюються.

Твердо заявила Деная Катніс.

— Куратор Катніс, Ви самі вірите, що вона така як ми? — нахабно заявила друга дівчина із чорним каре.

Вона підійшла до мене й була вища на голову. Дівчина різким рухом стягнула з мене каптур. І знову кляте волосся зробило мені ведмежу послугу й заявило що я чужинка. Куратор незадоволено дивилась на мене, й хотіла, мабуть, випровадити з академії та все ж не могла, як вона сама заявила, накази ректора не обговорюються. На щастя, чи на біду?

— Твоє ліжко та шафа. Через десять хвилин тренування. Соана, ти проведеш адептку Ріану Саліван! 

І Катніс вийшла з кімнати, нічого більше не говоривши.

Дівчата між собою говорили, а мене навмисно ігнорували. Я відчувала їхню ворожість до мене, й не могла правда зрозуміти, чим саме її викликала.

— Іди вмийся! Як там тебе? І з раною на шиї щось зроби, бо запах крові на тренуванні… Вершина тупізму.

Це сказала мені Соана, хоч і навіть не дивилась на мене. А я тільки після її слів згадала про рану. Мене ж монстр поранив.

— А де у вас ванна чи…

— В кінці коридору.

Неохоче відповіла Соанея. І я мовчки вийшла, добре що в коридорі нікого не було. Зайшла у ванні з великою кількістю дерев’яних перегородок. Та мою увагу привернула вода, що вільно витікала зі стіни, лилась на підлогу і зникала…  Вмила обличчя, вимила руки, зняла плаща й дивилась у дзеркало що висіла на стіні, на себе, на рану, на волосся, яке неслухняними пасмами діставало талії, й було скуйовджене. І дуже контрастувало з тутешніми адептами, бо усі брюнети, а у мене навпаки - безколірне волосся, срібне як промінь місяця у повню.

— Там таке робиться! Ходи швидше, ато все пропустиш! — він зробив паузу й добавив — І до речі, все через тебе.

Я з переляку прилипла до дзеркала і дивилась на напівпрозорого генерала армії Астанії. А він поводив себе так, наче його поява і напівпрозорий стан, це норма.

— Чого так дивишся? Мертвих ніколи не бачила?

— Не бачила, — чесно зізналась.

— Як усе запущено, — та його не хвилював мій переляк, він махнув рукою, що символізувало, що йому байдуже, — Ходи за мною.

Він пройшов крізь двері, а я б, мабуть, мала залишитись, нікуди не йти. Та… Що мені втрачати? Я втомилась боятись, і взагалі, я сама за себе вирішую, що робити й куди йти.

Відчинила двері, та побачила генерала, що стояв біля сходів, він водив пальцями по стіні й щось бурмотів собі під носа.

— Допоможи, бо в мертвих не виходить відкрити портал.

— Я не вмію відкривати портал і взагалі нічого… Я повний магічний профан.

Він повернувся на мене й на його напівпрозорому обличчі виднілось здивування й скептицизм. 

— Повторяй за мною. Витягни ліву руку і малюй на стіні трикутник, а у ньому символ виміру духів чи ще як його називають Сірий вимір. Це дві риски, які з'єднує горизонтально хвиляста риска, а у центрі крапка. 

Я виконала як він казав, і стіна стала наполовину прозорою. Він зайшов у неї, а я оглянулась довкола, нікого не було, і якщо я зайду у портал чи як виразився генерал у Сірий вимір, то, по-перше, це суцільна дуристика з моєї сторони, а по-друге - запізнюсь на тренування про яке говорила кураторка Катніс. 

І я вагалась над вибором, та невідомість перемогла і я зробила крок вперед. І нічого такого не відбулось, жодного відчуття переміщення, досі в Академії я точно це знала, хоч у якомусь не зрозумілому коридорі із дивним освітленням… сірим, тьмяним, безколірним. О, точно, це ж Сірий вимір, не дарма ж він так називається. 

— Ще скажи що ти тут вперше?

Я повернулась на голос, побачила генерала й очманіла. Він був не напівпрозорим, не темною хмаринкою, від нього не віяло холодом та смертю. Зараз він був із плоті, зовсім як живий, хоч і не таким кольоровим як… Стоп, глянула на свої руки і я теж безколірна, сіра. Чоловік мав гострі риси обличчя, і такі аристократичні навіть, виразні вилиці та підборіддя, пронизливий погляд, кучеряве волосся, зріст приблизно метр дев’яносто. І форма була нова на ньому, не порвала, не брудна не…

— Так, знаю, я монстр у твоєму світі. Напівпрозора субстанція духа, й образ не можна змінити, як не старайся, а все одно брудний й закривавлений як у момент смерті. А у Сірому вимірі, я можу обрати будь-який вигляд і стан мій не напівпрозорий.

І він схопив мене за руку, я відчула навіть тепло від його долоні. 

— Я давно не торкався живих. — сказав генерал і випустив мою руку, і доторкнувся рани на моїй шиї. — До покійників що за стіною, не можна виходити із відкритою раною, запах твоєї крові зведе їх зрозумілу.