Розділ 7. Похорон.

Кіліан підійшов до ніші в стіні й зачеркнуть води, яку одним рухом пролив, і краплини ожили й зробили щось на кшталт порталу чи що це…  Та головне для чого? Тільки я подумала, як за чоловіком із волоссям як вороняче крило і з обличчям у шрамах, просто у повітрі маневрували трупи, в льодяні кірці, ніби заморожені. Не важко здогадатись що це і є мертві вартові про які говорив Кіліан. 

— От дурні. До розважалися… От напоролись за що боролись. І як вони тільки додумались до такого, ідіоти… 

Бурчання Адеяна доносилось до мене і я знову повернулась і подивилась на нього. А він зовсім не засоромився за свої слова, він навпаки оскалився до мене.  

— Чого дивишся? Як там тебе звати до речі… — і він посміхнувся, по справжньому з іскринкою в очах.

Посмішка яка зігрівала й не була ворожа, як у деяких. Посмішка, ще навіть дитяча, тому я ні на секунду не повірила що Адеян не пам’ятає як мене звати. Він запам’ятав усе сказане мною вчора, як і я ним. 

Поки я думала про Адеяна, тіла мертвих вартових уже були біля Кіліана й він направив їх у портал, що висів у повітрі й переливався від світло блакитного до помаранчевого. Перший мертвий, як тільки опинився у порталі одразу спалахнув й перетворився у попіл і чемно осипався в чорну із металу вазу, яку підставив чоловік зі шрамами на обличчі. Далі наступний мертвий і третій останній. То це виходить не портал, а якийсь ритуальний вогонь для спалення мертвих? 

Я в десяте оглянулась довкола й мене вразила уся цинічність цієї ситуації. Похорону! Прощання з мертвими! Бо ніхто із присутніх не плакав і не виглядав засмученим. Усі такі байдужі й холоднокровні, що важко повірити.

За кілька хвилин це завершилось, й почався рух до виходу. А що робити мені? Куди йти! Чи стояти на місці й чекати на Кіліана?

Почалась штовханина, усі зовсім не мило прямували до виходу і сама того не бажаючи, я йшла зі всіма, та і варіантів не було, бо йти проти шерсті… Навряд би я змогла, мене б скоріш затоптали й не помітили. 

Адеяна з Анжеєм я втратила із поля зору, тому просто йшла за натовпом. Сподіваюсь усе буде добре. Та вийшовши із залу, усе швидко завершилось, адепти мов у мурашнику, діловито розбіглись хто куди по власних справах. Величезні двері то відчинялись то зачинялись і здається я побачила Адеяна, як він вийшов, тому поспішила за ним, все ж таки, його я знаю, і зможу запитати куди мені йти. 

Та вийшовши на вулицю я його не побачила, та і важко було б впізнати, бо усі натягнули каптури… Я розгубилась не на жарт. Сама не очікувала від себе такого приступу паніки, мені навіть дихати було важко. Мабуть, повернусь до будинку. Віднайшла очима кам’яну стежину і ринула до неї. Я швидко йшла, майже бігла, уважно дивилась під ноги, щоб не посковзнутися на покритих тонким льодом каменях. Так уважно, що не одразу зрозуміла, що стежина вивела мене не до будинку Кіліана, а у протилежну сторону. До темних будівель та обгороджених майданчиків. 

— Ти хто така? — від несподіванки я підстрибнула.

А ще і від того, що на мене летіла чорна тінь, мов ураган, усе навколо неї підіймалося у повітря, особливо сніжинки, які перетворились на голки й боляче обдряпали мені обличчя. 

 — Ти хто така? Востаннє питаю! — погроза в голосі не дарувала нічого доброго. А голос був не людський, потойбічний, холодний й не живий. Я навіть не могла зрозуміти кому він належить, жінці чи чоловіку.

Вітер зірвав з моєї голови каптур, волосся розвівалося в різні сторони, я намагалась руками забрати його з обличчя, щоб бачити, хто переді мною стоїть. 

— Цікаво. — промовив чоловічий голос і вітер втихомирився.

Я дивилась на чоловіка, та він був… Духом? Уявлення не знаю як констатувати його стан. Та він точно мертвий. 

— Хто ви?

— Я тебе перший запитав? І бажано дай відповідь.

Такий тон, наче він мене на місці вб’є, якщо я не відповім.  Цікаво, а він може мені щось заподіяти?

— Ви мертвий, — ляпнула я, не подумавши про те, що не варто гнівати духа.

— Тим не менш, я видавлю з твоїх легень усе повітря, що у твоїх очах полопають капіляри.

Він сказав це грізно. Та я чомусь розсміялася. Мої нерви уже давно вийшли з ладу. І єдине що мені залишилось, це просто від душі посміятись.

— Ти точно новенька, бо я тебе раніше не бачив, і не з імперії… — він так уважно мене розглядав.

Зрозумівши, що він не збирається виконувати свої погрози, я трішки заспокоїлась й отямилась від думки, що він зрозумів, що я не з імперії, а Кіліан мене попереджав, щоб я нікому не розповідала…

— Ріана Саліван, уродженка Галандерії. І так, я новенька. А ви хто? Бо я ще не освоїлась, заблукала…

— Я генерал Армії імператора Астанії. Уродженець Асти. 

Він з такою гордістю говорив це. І я тільки зараз придивилась до його одягу, до мундира, який хоч солідно пом’ятий й напівпрозорий.

Я згадала промову Кіліана й до мене дійшло хто він. Він помер на полі бою у цьому лісі, що майорить за нами. Роанський ліс, саме так його назвав Кіліан.

— І що ви тут робите? Сумніваюсь що ви заблукали.

Я відійшла від генерала, бажаючи краще роздивитись де я є. І здається ми серед руїн, темні будівлі були наполовину зруйновані, а їхні верхівки огортав білий і не природний туман. 

— Ми тут не самі, і тобі не варто було сюди приходити. Наступного разу, якщо він буде, не заходи туди куди не просять.

І мов за командою з туману почали виповзати істоти, бліді, голі й лисі, вони не були привидами, чи духами, та і людьми їх не назвеш. Вони пересувались на четвереньках дуже обережно й повільно, голосно втягували повітря носом, чи стоп, вони впіймали мій запах тому і виповзли зі свого барлога. І навряд вони повільні, просто не поспішають напасти. Кров у моїх жилах від страху стала густою, дихання поверхневим, я застигла на місці й відверто не знала що робити, чи тікати, чи стояти й молити, щоб усе відбулось щомога швидше? Ріано, що робити?! Та відповіді не були, думки хаотично випливали, обривались і зникали.