Розділ 6. Ближче знайомство з Адеяном.

Правда — із надто глибоким корінням.

Вона отруйніша за плющ.

Гостріша — за меча.

Не приховаєш ти її ніяк,

Не зміниш долі, що уже відбулась.

Прийми її як дар безцінний.

Як кубок із водою,

Відпий, допий усе до дна.

— А другий раз на вас напали де? — Анджей добре почув запитання Адеяна, та тягнув із відповіддю.

— В Галандерії, — нарешті відповів хлопець.

— Це не можливо… — знову повторив Адеян і нахмурився.

А я ніяк не зрозумію, яка різниця де на нас напали. Невже місце важливіше за сам факт нападу?

— Можливо, як бачиш і в першому випадку і в другому Адеяне. 

— То що ж виходить, що Радземир перейшов на сторону ворога! — голос Адеяна наповнився злістю.

— Виходить. — підтвердив Анджей.

— Припустимо. Та зараз мене більше цікавить, де Кіліан?

— Як уже казав Рідеану, я отримав наказ доставити Ріану в Академію.

Настала пауза, під час якої співбесідники повернулися до мене й не зводили очей. Відчула себе навіть якоюсь винною у всьому що сталось. 

— Ріана… Дівчину звати - Ріана. Та чому вона така цінна для Кіліана?

Не чекала почути такі слова, що я цінна для Кіліана. Я, цінна для Кіліана? Це навряд. Та щось говорити не стала. А Адеян підійшов до мене й став розглядати. Нахилився надто близько й дивився просто у вічі. А я мов загіпнотизована не могла розірвати наш зоровий контакт.

— Звідки ти? 

— Із Вілдауна, — відповіла, хоч і не збиралась хоч щось добровільно розповідати про себе. 

— Скільки тобі років?

— Дев’ятнадцять, — я знову відповіла і на цей раз прикрила рота рукою.

Що це таке? Чому я відповідаю? Я відверто не розуміла чому даю відповіді на запитання проти своєї волі.

— Вілдаун, це матеріальний світ людей. Світ де уже багато віків магія заблокована. І в загальному це діра, яка уже давно забута магічною спільнотою, та й імперією в цілому.

Що? Про що це він таке говорить?

— Та він не твій рідний, ти не народилась там. Я бачу у тобі вроджений магічно-енергетичний резерв. Зовсім не захищений від недобросовісних магів. 

І він простягнув руку й поклав її на місце вище живота. Відчула тепло, стало надзвичайно тепло й приємно…

— Браво Адеян! А тепер повільно забери свою руку від Ріани. 

Голос Кіліана пролунав у кімнаті, яка уже поринала у сутінках, хоч по моєму розрахунку часу, мав бути ще день. 

— Живий, дядечку? Так радий Вас бачити!

Адеян говорив із сарказмом, іронією і ще чимось таким не розпізнаним для мене. Він забрав від мене руку і тепло разом із нею зникло й повернувся до Кіліана. Який нахмурено дивився на нас заклавши руки одну на одну, а плечем обіперся на стіну. Вигляд він мав явно пом’ятий і це слабо сказано. Одяг весь брудний та обірваний, обличчя, руки, шия у ранах та синцях.

— А я як тебе радий, племінничку, — чи то він посміхнувся, чи скривився, не зрозуміло.

— Всі живі? Чи є втрати? — Анджей не брав участі у дивоглядках між родичами, він зі своєю стабільною серйозністю запитав чітко по справі.

— Є втрати, — відповів Кіліан.

— А Апостати? 

— Живі, якщо їх можна такими назвати. Чи може ти знаєш як їх убити Анджею? Я уважно слухаю! — Кіліан виливав свою злість, він був сердитий на себе, що втратив своїх людей, що не знає як знищити ворога - Апостатів. 

Я чітко читала його емоції, та не розуміла поведінки. Анджей же не винний в цьому, як і я, чи Адеян. Навіщо на нас кричати?

— Чи можу я дізнатись хто ця дівчина, і навіщо вона тут? — не здавався Адеян.

— Це Ріана, нова адептка Академії Пітьми.

— Що, я? — я не змогла промовчати, бо це так неочікувано. А дехто ж мені розповідав що я його рабиня? А тут - адептка.

— Навчальний рік уже розпочався, підмітив Адеян.

— Та ти що? А я і не помітив цього? — Кіліана дратували коментарі Адеяна, — Нічого, наздожене. І ви допоможете їй у цьому, і наглядатимете за нею.

— Я не нянька, — огризнувся Адеян.

— А мені байдуже. Буде так, як я сказав, поки не вирішу що з нею робити.

Що зі мною робити? Серйозно? А навіщо мене виривати із «дому» тягнути сюди? Для чого це було? А тепер він не знає що щі мною робити? Суцільний незрозумілий абсурд під іменем – Кіліан!

— Тобто, ми витратили прірву магічної енергії, готували це завдання де один рік, в подробицях, збирали інформацію про зернинках… А Ви не знаєте що робити з… Ріаною? Серйозно?

Ого, скільки емоцій від Енджея, навіть не чекала. 

— Все змінилось… Відкрились нові факти. Тому мені потрібний час, щоб все обдумати та вияснити.

Кіліан тяжко видихнув і пройшов до крісла біля каміна, всівся у нього, заклав одну ногу на іншу.

— А я маю право голосу? Бо якось набридло що усі говорять про мене, вирішують за мене, а мою думку не беруть до уваги! — нарешті виговорилась. Сказала що думала.

Моя промова справила враження на усіх трьох чоловіків, які дивились на мене так, як на вазу з квітами, яка ні з того ні з чого, заговорила й почала свої права розповідати. Але в принципі, я не річ, яку можна просто взяти й перенести з одного світу в другий, без згоди.

— Не маєш права голосу. Ти тут по моїй волі, я за тебе відповідаю і за тебе вирішую і ти робитимеш те що говорю. 

— Але…

— Мовчати! Ти уже достатньо накоїла!

Що я накоїла, про що він говорить?

— Сьогодні залишишся тут, а завтра відправишся в Академію і житимеш там, — і рукою він вказав у бік Академії. 

Від однієї думки, що я сама житиму там, стало лячно. Та з іншої сторони, добре, що подальше від Кіліана.

— Ганс! — гучно крикнув Кіліан, — Проведи юну міс до гостьової кімнати.

І зайшов монстр, той самий, що відчиняв нам двері. На цей раз я не кричала, та йди з ним не хотіла, зовсім нікуди, але таки пересилала себе й потопала за Гансом, бо просити нікого не хотіла провести мене.