Розділ 5. Остання ніч в Галандерії.

«Хочеш панікуй, та тільки без паніки»

Ліса не стала сперечатись, вона міцніше стиснула мою руку в знак підтримки й мовчки піднялась сходами, що розташовані з правої сторони кімнати.

— Анджей, проведи.

Молодий чоловік, я б навіть сказала хлопець, який ще і не сформувався як слід, хоча і без особливих знань, при одному погляді на нього можна точно сказати що він воїн. Він надто високий і надто худий, і погляд видавав його юний вік. Світло карі очі ще відображали емоції, життя, блиск, на відміну від інших воїнів Варвара, як і самого Кіліана. 

— І зброю прибери, поки. Ти приступаєш до патрулювання через годину. Ми ще не в Астанії, і Радземиру я не довіряю.

— Зрозумів. 

Коротко відповів Анджей і широкий меч в його руках зник, просто розчинився в повітрі. Збожеволіти можна! Як так? 

Я не виразила словесно своє здивування та його і так було видно. Ми піднялись сходами, і йшли коридором. І я розглядала Анджея, дивилась на обличчя на такі незвичні риси й водночас прості. Ніс із виразною горбинкою, шкіра бліда, ніби не часто бачила сонце, і є почервоніння, мабуть, похід під пекучим сонцем пустелі дався у знаки, а губи тонкі. Ще надавали особливої родзинки – родимки, які рясно всипали обличчя, одні зовсім малесенькі, інші більші. 

— Як ти то зробив? Твій меч, він просто зник.

Уже біля дверей, біля яких зупинився воїн, я заговорила, бо цікавість перемогла, ну і Кіліана не було поруч, що було суттєвим фактором для мене, бо коли він є, то слова таки застрягли в горлі.

— Розмовляти заборонено. 

Коротко кинув він.

— Що, чому це?

Та результату не було, він вдав що не почув мене, відчинив двері, і після того, як я зайшла зачинив. Як повертається ключ не чула, тому і цікаво стало чи ув’язнена я тут, чи ні. Спробувала відчинити й халепа, ніяк не виходило. Я повернулась спиною до дверей і почала роздивлятись кімнату, навіщо зайвий раз панікувати? Вбивати мене здається ніхто не збирався… І кімната була просто королівською, особливо в порівнянні із сиротинцем де я жила. Простора, у світлих тонах з ліжком на якому пухнасте, біле покривало із шерсті якоїсь тварини. А на столику стояла їжа, а саме невеликі булочки, на окремих блюдцях масло, варення, сир, а у глечику із кришкою(який виявився ще і гарячим) каша. Я присіла за крісло, взяла ложку і почала наминати смачнючу, заправлену маслом пшеничну кашу зі шматками м‘яса. А на десерт намастили булочку варенням здається – айви. 

Сита я піднялась і підійшла до дзеркала, потрібно вимити волосся, терміново, та води обмаль. Зате є змінний одяг і піжама. Скинула свій брудний одяг… Невже я така замурзана, обідрана стояла перед артгерцом? Сором який! Як не зручно то. Вимившись як могла, навіть волосся трішки намочила. Мило яке ароматне, мені дуже сподобалось.

Все, пора спати. Сподіваюсь ніч пройде без пригод.

***

— Ріано, вставай.

До болю знайомий голос. Сон як рукою зняло.

— Що ви робите у моїй кімнаті?

— Це моя кімната, я просто галантно поділився нею із тобою. Та бачу, дехто дуже невдячний.

— Ви це зараз серйозно? Я маю бути ще вдячною? Ви, вдерлися до мого міста, спалили його, мене викрали, я мало не загинула у пустелі, третій день мотаючись через вас порталами… Та ви просто…

— Знаєш, якби ти собі дозволила хоч трішки схожий тон в імперії й при інших обставинах… То б дуже сильно пожаліла про це.

Чому я не сумнівалась в правдивості його слів? Чому від його тону, по мені пройшовся мороз, і в душу без стуку зайшов страх? 

І взагалі, моя інтуїція мені наполегливо кричала закрити рота і не домовлятися з цим чоловіком, тільки не з ним.

— Вдягайся і виходь!

Він вийшов і дихати стало легше. Я швидко вдягла свіжий одяг і почула, відчинила двері й мене знесло ударною хвилею й прибило до стіни. Кілька хвилин я лежала, відходила від болісного удару, який не давав дихати. Розкашлялась від пилюки що здійнялась від… А що це сталось? 

— Ріано, дай свою руку! — я не бачила хто це, бо очі уже й сльозились від пилу, який ніяк не осідав, а до всього додався ще і дим від вогню. Вогню який почав ревіти з несамовитою силою, від нього стало жарко і страшно. Знизу доносились голоси, я чула як Кіліан роздавав наказ, далі звуки металу. 

Анджей, голос якого я впізнала, взяв мене за руку й допоміг піднятись. 

— Йти можеш? — запитав, та з явною неохотою.

Чула в його голосі щось таке… Незрозуміле. Наче він був незадоволений, що тут біля мене, а не там з усіма на низу б’ється… З кимось.

— Можу.

Коротко відповіла. Хоч моя відповідь нічого не змінювала, він продовжував тягнути мене за собою на верх, здається на горище.

— Що сталось? Куди ми? Де усі? — знаю що все перевернулось з ніг на голову, та за ці три дні, скільки всього пережила, що й не порівняти із моїм нудним, безколірним життям у сиротинці. А усі ці люди, варвари, дівчата, вони не стали мені рідними та все ж я хотіла знати…

— На нас напали, я отримав наказ вивести тебе й доставити в Астанію.

Анджей говорив швидко та чітко.

— Але там усі, ми залишимо їх?

— Накази не обговорюються. І ти точно нічим допомогти не зможеш, тільки заважатимеш.

Просто таки молода копія Кіліана. 

— Ви з Кіліаном часом не родичі?

Тихо запитала, та якщо чесно, то час не відповідний до бесід. Ми піднялись на горище будівлі, яка ось-ось розвалиться, дихати стало легше і пилу тут було менше, тому я добре бачила Анджей, який однією рукою тримав мою руку за лікоть, а в іншій, меча із чорної сталі, або і не зі сталі. Дивна у нього зброя. Та користувався він нею відмінно. Кілька рухів зброєю і частини даху нема й нам відкрився краєвид на місто. 

Як не крути та Галандерія дуже красиве місто, з будівлями із білого каменю, з великою кількістю зелені, квітів, дерев, тут навіть сонце світило яскравіше і в повітрі літав аромат чи то свободи, чи то щастя і свіжої випічки.