Розділ 4. Розмова сильних та владних.

Я перебувала у безмірному спокої, нічого не боліло, не тривожило. Усі страхи зникли, тривоги відступили, було так добре…
Та це тривало недовго, хтось без зупину мене тряс, наполегливо стукав до моєї свідомості. І у нього вийшло. Я виринула зі свого блаженного стану й повернулась до так званого пекла, яке було всього-на-всього моєю реальністю. Розплющила очі й побачила Кіліана, який міцно стиснув губи й невдоволено продовжував трясти. Він намагався привести мене до тями, та його грубі методи - бажали кращого.
— Досить,— охриплим голосом промовила я.
Дивно, та він послухав мене й зупинився.
— Жива? Добре! Тоді рушаймо далі.
І він піднявся, бо досі стояв навколішки біля мене. А я до слова, то взагалі лежала на… Траві? Траві! Звідки ж взялась трава? Я піднялась, не зважаючи на слабкість і мов божевільна розглядалась довкола, і не вірила власним очам. Ми ж були у пустелі, оточені Апостатами, а зараз, посередині зеленої галявини, де трава була м’яка, неймовірно зелена, а де-не-де яскравими п’ятами виглядали дивовижної краси квіти, а навколо них літали метелики, та ще якісь чудернацькі комашки, які чомусь до краю де я виросла не долітали.н намагався привести мене до тями, та його грубі методи - бажали кращого.
— Досить,— охриплим голосом промовила я.
Дивно, та він послухав мене й зупинився.
— Жива? Добре! Тоді рушаймо далі.
І він піднявся, бо досі стояв навколішки біля мене. А я до слова, то взагалі лежала на… Траві? Траві! Звідки ж взялась трава? Я піднялась, не зважаючи на слабкість і мов божевільна розглядалась довкола, і не вірила власним очам. Ми ж були у пустелі, оточені Апостатами, а зараз, посередині зеленої галявини, де трава була м’яка, неймовірно зелена, а де-не-де яскравими п’ятами виглядали дивовижної краси квіти, а навколо них літали метелики, та ще якісь чудернацькі комашки, які чомусь до краю де я виросла не долітали.
Мої ноги підкосилися, та я не впала, зусиллям волі втрималась на ногах, хоч і відчувала неймовірну слабкість. Скосила на Кіліана, який хоч і бачив що мені важко, та був гранітною стіною байдужості. Його холодність, я чомусь так яскраво відчувала як нічию іншу досі… Він же демонстративно показував свою байдужість і жорстокість до мене перед своїми людьми та бранками, які зовсім і не бранки, крім мене.
— Де ми? Що це за місце? — мені було так цікаво почути відповідь, зрозуміти що сталось і де ж в біса ми є.
Ці подорожі світами, до слова починають дратувати.
— Ми в Галандерії, острівне королівство, яке віддалене від Астанії не тільки геологічно, а й політично… — пояснила мені Лаера, бо Кіліан мовчки покинув мене й направився до своїх варварів.
— Тут панує вічна весна, квітнуть квіти, як і… — Лаера замовкла, вона підбирала слова, я бачила як вона вагалась, й мислила над тим, що можна мені сказати, а що ні. Навіть образливо стало за себе.
— Чому політично? — перепитала я в Ларіели.
— В якому віці тебе викрали? — від питання Лаери, я отримала шок.
— Що? Що ти сказала? Викрали, мене не…
— Лаеро, припини говорити те, про що потім пожалкуєш! — позаду мене заговорила Ліса, вона поставила свою руку мені на плече й підтримала, бо мені справді важко було самостійно стояти.
— Ріано, ти врятувала нас. Ти допомогла Кіліану. Ти дуже особлива… Бо не знаючи нічого про енергію, магію, ти інстинктивно діяла і — завдяки тобі, ми тут, в безпеці.
І ми троє ще раз оглянулись на галявину, яка була такою казковою.
— В умовній безпеці. Бо Галадерія, автономно відділилась від Астанії, арт-герц цих земель, не хоче підкорятися законам Імператора.
— Це не офіційна інформація Лісо! — різко відповіла Лаера.
— Звісно, що не офіційна, якби вона була офіційною, то голова володаря Галадерії уже б прикрашала стіну смерті. Та тим не менш, це земля бунтівників і заговірників, які підривають єдність Астанії й роблять усіх нас вразливими… Апостати не підібрались би так близько, якби не…
— Лісо, підійди! — окрик Шейна перервав діалог Ліси з Лаерою.
Діалог, який я не сподівалась почути, і взагалі ця розмова була для мене не просто словами. Бо щойно для мене відкрили шторку і я побачила, дізналась хоч щось про життя цих людей, з якими тепер і я. І внутрішня інтуїція підказувала мені ловити, запам’ятовувати кожне слово. Що я і робила, і розуміла, що випитувати більше не потрібно, бо таким способом не доб’юся бажаного результату, що потрібний час, щоб з усім розібратись і вияснити хто ж я така. Від думки, що я нарешті на правильному шляху в мені загорілась іскра, вогник, який дав мені жагу, мету.
Я почувала себе ослабленою, та тим не менш, йшла за іншими. Ми минули галявину, перетнули лісосмугу й моєму зору відкрилось місто, невисокі та масивні будівлі, переважно світлих, теплих кольорів, з великими вікнами на яких жителі висадили квіти й різноманітні рослини. Це настільки захопило мене й зацікавило, бо там де виросла я, ніхто не садив на підвіконнях квіти, чи рослини, взагалі нічого схожого. Хотілося підійти ближче й роздивитись їх. Та Кіліан, який очолював наш похід, йшов широкими, впевненими кроками вперед, не зупиняючись, не розглядаючись довкола, він зосереджено крокував… А куди це він крокував? Подумалось мене… Бо я ж уявлення не мала, що мене чекає далі. Та була впевнена, що Кіліан точно знає куди йде, і що буде далі.
Ми йшли вулицями міста і я яскраво відчувала як на нас дивляться тутешні жителі. Я теж на них дивилась, хотіла роздивитись їхній одяг, особливо у жінок в яких була покрила голово і ніби було жарко та все ж таки, вони одягнені досить закрито. Тканини грубі та болотяних тонів, обличчя усміхнені, бігало багато дітей, які теж випромінювали щастя. Мені почало навіть тут подобатись.
— Ось і наш пункт призначення, — прошепотіла Ліса, і я поглянула туди куди був направлений погляд і в мене дух перехопило.
Попереду височів водоспад, такий високий, великий, і чим ближче ми підіймались, тим голосніше шуміла вода. Та чому нам саме туди? Навіщо нам до водоспаду. Розпитувати я більше не хотіла, тому чекала, що скоро сама все побачу. І коли ми підійшли впритул до води то воїни почали просто заходити у воду. У воду! І вони не падали як вода до низу, а просто зникали.
— Я туди не піду.
— Не хвилюйся, все буде добре, — підтримала мене Ліса, та від її слів мені не стало легше.
Я стояла і просто дивилась на це незрозуміле явище, поки не залишилась сама. Бо Ліса зайшла з Шейном, а Кіліан так узагалі перший зайшов і кинув мене тут. Ні, це ж треба було притягнути аж за тридесят земель, щоб загинути…
І тільки я про це подумала, як із води вийшов Кіліан.
— Ну, ще довго тут стоятимеш? — його зарозуміла манера спілкування - дратувала.
Цікаво, чи з усіма він так говорить, чи тільки зі мною.
— Не люблю воду і не хочу намокнути, — ляпнула я, і замовкла, бо одяг чоловіка, як і сам чоловік були сухими.
— Та невже. А проте, потрібно зайти до замку арт-герца Галадерії.
— Навіщо? — от справді, навіщо?
Я дивилась на нього із викликом, і дуже хотіла почути відповідь.
— Бо так сказав Я! І для тебе це має бути основною причиною! Моє слово - закон для тебе. Якщо хочеш вижити, то маєш виконувати усе що я кажу, без роздумів, без вагань. А тепер…
Він зробив паузу, насолоджуючись своїм тріумфом. А я наче помиями облита, відчуття після його слів, саме такі. В мені просинався бунтівний дух, та він був ще занадто слабкий, чи то може я ще занадто слабка? Не знаю… Та я відвела очі від Кіліана і зробила крок до води, невідомості, а потім ще один крок, заплющила очі й стрибнула у водоспад.
І справді, не відчула холоду води, як і самої рідини. Такий собі оптичний обман, мозок кричав, що мені має бути холодно і мокро. Та насправді цього не відбулось, магія, не менше. Розплющила очі і видихнула, бо здається не дихала від початку захопливої промови Кіліана.
Моєму зору відкрилась кам’яна зала де камінь був дивної форми, а саме зрізи надто ідеальні, не природні. Освітлення було природне й заливало простір із кам’яних люків, що розташовані в горі, а один із боку. Світло перетиналось ще із… Важко пояснити з чим, бо я не бачила що саме у руці тримала статуя в центрі приміщення. Чи то кристал, чи шмат металу з яким перетинались промені й утворювали касках світла усіх відтінків помаранчевого. Краса, неймовірна. А сама статуя, зачаровувала неординарністю і я несамовито хотіла роздивитися її ближче, особливо символи, що світились на темно синій шкірі не то людини, не то демона, який вищий на половину від мене.