Розділ 3. Бій у пустелі.

І побачила безкраю пустиню, суцільне море піску, яке не закінчувалось. Пекельна спека одразу почала свою безжальну гру. Моє самопочуття і до того бажала кращого, я ж не їла цілий день і пів ночі, й не пила і краплини води, а зараз день… До мене тільки дійшло, що в моєму світі була ніч, а тут ясний день.
Збожеволіти можна! Досі не вірю що це все правда, що я перенеслась порталом в інший світ. Я ж знала що існує магія, десь гіпотетично, далеко від мене у багатих і впливових. Чула історії про їхню силу, вміння, та жодного разу не бачила нічого магічного. А ще я чула про інші світи, та сприймала це як казки, а не як реальність. А тепер я стала мандрівницею.
Знову Кіліан говорив своєю мовою до своїх же людей, яких було всього дванадцять. І вони змогли натворити скільки біди у моєму місті? Всього дванадцять чоловіків? Хоча, вони ж не просто чоловіки... Двоє з них були поранені, інші злі. Мабуть, їм теж не до вподоби ця клята жара й пустеля.
Я хотіла підійти до бранок і поговорити з ними, та тільки зробила крок, як варвар зупинив мене, перегородивши своєю рукою мені дорогу.
— Ти не відходиш від мене ні на крок! І це у твоїх же інтересах! Зрозуміла мене?
— А що може статись, серед пісків? — я дивилась на нього й чекала відповіді, та він не збирався відповідати, навпаки, зосередився на чомусь, прислухався чи вдивлявся, чи…
Я обернулася й побачила на піщаному обрії куряву піску. Там хтось є! Чи щось!
— Рушаємо! Швидше! Це піщані мисливці, вони полюють на все що рухається!
Кіліан сказав це моєю мовою, мабуть, хотів, щоб усі зрозуміли.
Якщо навіть ці варвари не хочуть зустрічатися з тими тварюками, то я подавно. Усі хутко прискорили рух, та йти було важко, ноги грузнули у піску, а в одязі було жарко, хотілось скинути його, а ще води… Мучила спрага, язик прилип до піднебіння. Я спотикалась раз за разом й бачила по обличчю Кіліана, що загроза досить суттєва.
— Ми не встигнемо! — рявкав білявий, — Я казав, що так буде. Кіліан, якщо ми втратимо людей, то це буде провал, ганьба.
— Мавріціо, досить провадити! Іншого варіанту не було, ти сам добре знаєш, навіщо ми прийшли, ризикували та…
Брюнет глянув на мене, і заговорив тепер уже по свому, не даючи змоги зрозуміти подальший хід розмови.
Коли блондин нарешті відійшов, я добряче уже встигла захекатись.
— Води! Хочу пити!
— Потерпи!
— А довго ще терпіти? Я натерпілася уже і взагалі нічого не розумію, чому ми в цій пустелі? Чому…
Почувся дивний гуркіт і я замовкла, а Кіліан зупинився, а за ним і інші.
— Вони наздогнали нас, зараз буде бій.
Він сказав це мені, хоч і не дивився в мою сторону. Чоловіки почали розходитись по сторонах, спочатку я подумала що вони хаотично розбігаються, та помилилась. Хаосу в їхніх діях не було, вони знали що роблять. Усі бранки опинились по центру, а воїни зайняли позиції геометричної фігури, краї якої засвітились на мить помаранчевим.
Тим часом шум збільшувався, як і напруга, спека стала ще відчутнішою і я була вся в очікуванні гостей. Хоч й страшно, та все одно безмежно цікаво. Я ж у чужому, невідомому світі й дуже горіла побачити його мешканців. А ще, через незрозумілі причини, я почувала себе у безпеці. Дуже дивно, але це так.
За мить піднялась піщана буря, пісок кружляв над нами, навмисно заважаючи, та тривало це не довго. Після всього двох слів Кіліана, усе вщухло, пісок слухняно ліг на землю. І я побачила їх! Так званих тутешніх мисливців, у сірих, вицвілих лахміттях, з прикритими обличчями. Вони не виглядали досить сильними й дужими, поки не витягли із того ж лахміття по два закруглених мечі (вроді мечі, бо я була не дуже сильна в класифікації зброї), та як почали ними вимахувати – то просто жах. Мені аж в очах закрутилось.
Їх було багацько, чоловік п‘ятнадцять і кожен з двома мечами й чудовим володінням бойового мистецтва. І вони різко, згуртовано напали (наче й очікувано, та все одно, лячно). Я із бранками ще щільніше збилися в купку, деякі з них щось говорили та я не розуміла їхньої мови. Мене це навіть потрясло, бо я чомусь думала, що всі бранки із мого міста, а виявляється я помилялась. Я ретельніше глянула на дівчат, вони були усі досить різні, не усі мого віку, деякі старші, двоє зі темною шкірою, одна із темно жовтою шкірою, а та, що стояла поряд мене із вузькими й чорними очима, а на руці мала візерунки у вигляді риб’ячої луски. Деякі вдягнені в одяг, якого ніколи не бачила, й відчувалось, що вони… Не з мого світу. До мене дійшла догадка, що бранки включно зі мною з різних світів і їх обирали для — чогось чи для когось. І точно не для рабства… Рабинь можна було просто купити, за ними не потрібно мотатися між світами. А якщо хтось і здатний на те, щоб переміщатися між світами, то рабинь чи грошей у нього точно достатньо.
Стукіт зброї вирвав мене із недоречних на даний час роздумів, і я перевела свою увагу на бій. В першу чергу я відшукала Кіліана, який не відступав від своєї позиції й хоч на нього нападало двоє, він вправно відбивав усі удари всього одним мечем. Він майстерний воїн, та все ж, їх двоє і вони тем відмінні бійці. Варвар підлетів у повітря на метра три у висоту і я вирячено дивилась на його крила (так ось що то за рани на плечах), які були навдивовижу страшні й чорні, великі. Він виконав незрозумілий жест лівою рукою й у його долоні засвітився довгий батіг, шнур запалав вогнем, воїн вправно ним рухав і убив двох супротивників, просто закрутивши батога на їхніх шиях.
— Шейн! — жіночий голос розсік повітря.
Я обернулась на звук, й побачила причину крику. Один із мисливців, вбив одного з «наших» і намагався витягнути із мого круга темношкіру дівчину. І тут до мене дійшла реальність небезпеки. Справді, тільки тепер!
А Шейн, прийшов на допомогу і вбив мисливця. За кілька наступних хвилин усе було закінчено, усі мисливці валялись закривавлені на піску. Я видихнула із полегшенням. Й підійшла до дівчини яку таки поранив мисливець. Вона кричала від болю і я відірвала насилу шмат своєї сукні й притиснула рану на плечі, яка добряче кровоточила.
— Як тебе звати?
— Ліса, — ледь промовила вона крізь біль.
До нас підійшов Кіліан й присів біля Ліси, він простягнув до неї руку, щось прошепотів і відкинув шмат тканини й рана почала стягуватись. Я не вірила своїм очам. Як так? Магія, не менше.
— Чому не вилікував до кінця? — сказав Шейн (як я зрозуміла, і він добряче хвилювався).
А коли він стягнув зі своєї голови каптура, то я побачила його чорну голову, він такий же темношкірий як і Ліса.
— Ти жартуєш зараз? Ми у пустелі яка блокує магію! А ще я чую чужий магічний вплив. Потрібно поспішати до порталу.

Кіліан був стурбований, та мені й самій було не так весело, як на початку бою.

— Пити, — прошепотіла Ліса й Шейн витяг флягу й простягнув їй.
Коли вона попила, то Шейн подав флягу мені. Я прийняла й зробила щедрий ковток, і скривилась, це була не вода, а якийсь сік, ще й гіркий.
Далі Шейн допоміг піднятись Лісі й ми знову попрямували піском.