Розділ 2. Прощавай дім.

Пройшов день, дуже довгий для мене бісів, цілий день, а я досі сиділа у наметі й не могла вийти. На виході стояли охоронці й жестом показували мені, щоб я не виходила. А одного разу я штовхнула одного в надії що він відійде, та нічого подібного, він і не рухнувся з місця.
Ті дівчата-бранки покинули мій намет одразу із варваром, тому я сиділа й вмирала від безсилля та невідомості. На самоті, я розглядала те гидке тавро й раз за разом пробувала його здерти. Та за класикою жанру — марно, тільки шкіру подряпала й натерла так, що нестерпно пекло. Ще дуже хотіла їсти. Живіт раз за разом вурчав, тому я почала шукати у наметі, хоч якусь поживу. Намет до речі, був досить не поганий, із дорогого полотна темно-вишневого кольору, пройшовшись рукою по ній, відчула вібрацію, під ногами лежав килим з абстракційним візерунком, м‘який та теж приємний на дотик. Підійшла до скрині, біля якої переодягався велетень із темно карими очима та такого ж кольору волоссям і відчинила його. В середині буди ретельно складені речі, всі із добротної тканини, я бігцем переглянула, промацала й прийшла до висновку, що варвар, точно зі знаті. Я ж бо, дівчина, яка виросла у притулку, бачила речі зі схожої тканини тільки у матрон. І то, їхній гардероб не дотягував до цих речей.
— На вихід! І на майбутнє, у моїх речах, ритися я не дозволяю і взагалі підходити до них! Зрозуміла? — підстрибнула від несподіванки, а скриня із гуркотом зачинилась.
Клятий пройдисвіт, вміє обрати момент для візиту.
— Я їжу шукала, воду! Чи мене тут зачинили, щоб я голоду здохла? — відгризнулася до чоловіка, який був не в гуморі.
Цікаво чого це раптом він злий? Це ж не його зачинили й утримують. Це він із такими ж як сам, вдерся до мого міста й почав усе руйнувати, і ще ж бачте без настрою. 
— Бачу, у тебе гострий язик! Якщо не припнеш, доведеться підрізати. Мовчазні рабині в моєму світі ціняться дорожче!
Він цинічно випльовував слова, і його акцент ще більше мене дратував. Сподіваюсь він пожартував, хоча навряд, такі як він, не вміють жартувати.
Я не встигла дотепно відповісти, як він підійшов й нахабно зловив мене за лікоть й потягнув за собою. Зробила глибокий подих й пожаліла про це. Бо виявляється що дихати на дворі не було чим, на відміну від намету в якому досить комфортно було у порівнянні із вулицею. Вітер із пилу заполонив усе довкола. Було темно, та світло водночас, від яскравого місяця, проміння якого огортало моє місто, що сховалося в долині гір. А варвари, отаборилися на вершині, тому я добре бачила що відбувалось внизу. Повірити важко, що це все насправді відбувається. Хоч я не раз мріяла як мій притулок розвалиться, як і кляте місто, яке не принесло мені й крихти щастя, яке було настільки жорстоке до мене від перших днів життя. Та зараз, спостерігаючи цю картину - було важко і сумно. Це ж увесь мій світ, усе що я знала, кого знала, сподіваюсь люди врятувались...

Поки я дивилась на місто, й намагалась, варвар поволік мене за руку. Я перебирала ногами й намагалась віднайти рівновагу, щоб не впасти. Та мені так і не вдалося це, я змогла опанувати своє тіло тільки тоді коли він зупинився, й роздивитись куди це ми прийшли й навіщо.
Перед нами сяяв портал, і він був у скалі, а довкола уламки тієї ж скали, мабуть, вони виколупували зі скали портал, тому так довго я сиділа у наметі. Бо попередній портал зруйнував землетрус і ми не встигли відправитись у їхній світ. І загарбникам прийшлось шукати новий. Це все мої домисли та все ж, схоже це правда.
На мій подив, варвар-липучка, який вчепився у мене своїми лещатами мов рак (бо за іншими бранками не було такого нагляду, вони вільно пересувались, невігласи не тягнули їх за лікоть, вони самі слухняно йшли збившись у купку. Жаль, що я жодної з них не знала).
Поки я розглядала дівчат, варвар, який тримав мене став обличчям до своїх людей й почав щось говорити і я надалі нічого не могла зрозуміти, бо говорив він своєю мовою, свиняПройшов день, дуже довгий для мене бісів, цілий день, а я досі сиділа у наметі. Чи пробувала я вийти? Звісно так, та на виході стояли охоронці й жестом показували мені, щоб я не виходила. А одного разу я штовхнула одного в надії що він відійде, та нічого подібного, він і не рухнувся з місця.
Ті дівчата-бранки покинули мій намет одразу із варваром, тому я сиділа й вмирала від безсилля та невідомості. На самоті, я розглядала те гидке тавро й раз за разом пробувала його здерти. Та за класикою жанру — марно, тільки шкіру подряпала й натерла так, що нестерпно пекло. Ще дуже хотіла їсти. Живіт раз за разом вурчав, тому я почала шукати у наметі, хоч якусь поживу. Намет до речі, був досить не поганий, із дорогого полотна темно-вишневого кольору, пройшовшись рукою по ній, відчула вібрацію, під ногами лежав килим з абстракційним візерунком, м‘який та теж приємний на дотик. Підійшла до скрині, біля якої переодягявся велетень із темно карими очима та такого ж кольору волоссям і відчинила його. В середині буди ретельно складені речі, всі із добротної тканини, я бігцем переглянула, промацала й прийшла до висновку, що варвар, точно зі знаті. Я ж бо, дівчина, яка виросла у притулку, бачила речі зі схожої тканини тільки у матрон. І то, їхній гардероб не дотягував до цих речей.
— На вихід! І на майбутнє, у моїх речах, ритися я не дозволяю і взагалі підходити до них! Зрозуміла? — підстрибнула від несподіванки, а скриня із гуркотом зачинилась.
Клятий пройдисвіт, вміє обрати момент для візиту.
— Я їжу шукала, воду! Чи мене тут зачинили, щоб я голоду здохла? — відгризнулася до чоловіка, який був не в гуморі.
Цікаво чого це раптом він злий? Це ж не його зачинили й утримують. Це він із такими ж як сам, вдерся до мого міста й почав усе руйнувати, і ще ж бачте без настрою.
— Бачу, у тебе гострий язик! Якщо не припнеш, доведеться підрізати. Мовчазні рабині в моєму світі ціняться дорожче!
Він цинічно випльовував слова, і його акцент ще більше мене дратував. Сподіваюсь він пожартував, хоча навряд, такі як він, не вміють жартувати.
Я не встигла дотепно відповісти, як він підійшов й нахабно зловив мене за лікоть й потягнув за собою. Зробила глибокий подих й пожаліла про це. Бо виявляється що дихати на дворі не було чим, на відміну від намету в якому досить комфортно було у порівнянні із вулицею. Дим заполонив усе довкола, складалось враження, що горіло все… Було темно, та світло водночас, від полум’я, яке огортало моє місто, що сховалося в долині гір. А варвари, загарбники, отаборилися на вершині, тому я добре бачила як усе палало внизу. Повірити важко, що це все насправді відбувається. Хоч я не раз мріяла як мій притулок згорить, як і кляте місто, яке не принесло мені й крихти щастя, яке було настільки жорстоке до мене від перших днів життя. Та зараз, спостерігаючи цю картину - було важко і сумно. Це ж увесь мій світ, усе що я знала, кого знала, сподіваюсь люди втекли, врятувались...