Розділ 1. Притулок. Початок історії

Ріано, негайно іди та допоможи Нелі! — гучний крик було чути й за межі притулку.

Я так і не встигла доїсти кашу, залишила все, хитнула головою кухарці, та поспішила до Нелі. Матрона побачила мене й почала провадити, що я ходжу невідомо де, тільки б не працювати, не допомагати. А вони мене годують, і дах над головою дають, а я невдячна. І якби не вони «добрі матрони», що прийняли немовлям, то б я загину, замерзла на вулиці, чи б померла від голоду. Кожного разу, матрона змінює щось в історії мого походження.

Та я думаю, що вона сама не пам’ятає добре, де мене знайшли, при яких обставинах. І їй байдуже, вона просто любить це все говорити, викликати у сиріт відчуття провини, щоб ми мовчали й працювали.

Нарешті минула матрону, підійшла до Нелі й допомогла їй набирати зерно для птиці. Разом, ми несли важкого кошика до заднього двору, де у нас була ферма. Багато птиці: курей, гусей, індиків, качок. Свиней, корів, коней, овець, кіз. Ми мали усіх надвечір погодувати, подоїти, обійти. А уже Сюзен із Молі, мали зібрати яйця, та очистити молоко. А Вені із Сонею, почистити стайні, а ще інші дівчата, перевірити чи уся худоба має воду й перерахувати та зачинити на ніч. 

Одним словом усі сироти притулку «Маргарет», мали свої обов’язки, які по колу змінювались щодня. Ще ми готували сир, масло, мали поле із пшеницею, яку молотили й робили з неї муку. А потім пекли хліб та булочки. Усе це ми продавали на ринку, а гроші звісно віддавали матронам. Кожного дня одне і теж - робота, обов’язки, ринок, прибирання, молитва. Жодних розваг чи відпочинку. 

Мені уже дев’ятнадцять! І я чекаю не дочекаюсь літа, щоб отримати свободу від матрон і забратись із притулку. Що робитиму далі, ще не вирішила. Та я б хотіла, знайти роботу, за яку платитимуть, а не працювати безоплатно як раб. А ще хотілось просто свободи, волі. Самій вирішувати що їсти, коли лягати спати, коли вставати. Чи що одягнути. Мені набридли смішні сарафани, та шапочки, які заставляли носити матрони. І кляті правила, що дратують, та яких я зовсім не розумію.

Зайшла до гусей, та насипала у годівницю зерна, і так до всіх по черзі.

Коли ми з Нелі завершили, то повернулись до матрони, чекаючи подальших розпоряджень.

— Підметіть подвір’я та готуйтесь до вечері, — наказовим тоном сказала нам наша наглядачка.

Я глянула на велике подвір’я. Щоб його підмести, потрібно години дві. Та варіантів немає, ми попрямували за мітлами. 

— Щоб матрону Анну, бородавками засипало.

Промовила я ледь тихо, Нелі звісно почула й засміялась.

— А матрону Лінду, щоб прищами скидало.

Нелі теж включилась у нашу щоденну гру побажань, і ми двоє засміялись.

— А ну тихо там! Бо без вечері залишитесь! — крикнула матрона, яка терпіти не могла звук сміху.

Справді, як тільки матрона Анна чула як хтось сміється, то вона червоніла, багряніла від злості. А сама вона ніколи не сміялась, була зла та нахмурено, як відьма.

Ми підмели подвір’я, руки пекли від дерев’яної мітли, яку давно пора викинути на смітник, бо вона нічого не мела та купити нову. Але матрони були такі скрупульозні, що звісно цього не робили.

Піднялась на другий поверх дерев’яної будівлі, у єдину і загальну спальню, де спали усі сироти, від маленької до найстаршої. Нас було двадцять шість і я з Нелі найстарші, а наймолодшою була крихітка Люсі, якій всього шість років. За словами матрони її знайшли в полі. А мене принесли під поріг притулку вночі, і коли мене знайшли зранку, то я була холодна як шмат льоду. І за словами матрон, мене протирати трав’яною настоянкою і відгодовували теплим, розведеним козиним молоком. Це найчастіша версія яку я чую від матрон про себе, тому і вважаю її своєю.

Вмилась і розплела косу, розчесала своє довге, світло сіре волосся, кольору приморозку. Дивне порівняння, та воно запам’яталось мені… Сказав його хлопець на ринку, коли купляв у мене масло.  

Зняла білого фартуха із темно коричневого сарафана і почула дивні звуки на низу. Прислухалась і зрозуміла, що щось відбувається. Я здивовано вийшла зі спальні. Чому я була здивована, та все просто, у притулку ніколи нічого цікавого не відбувалось, а тут якийсь гуркіт, стукіт, шум.

 І довго не думаючи, відправилась до епіцентру звуків, тихо спустилась сходами, щоб не скрипіла й тільки оминула великі, металеві, вхідні двері, як вони розлетілися на куски. Метал розлетівся на куски! Не дерево, не скло… А метал! Я дивом вціліла, бо осколки могли влучити в мене.

А тоді, з‘явилися чудовиська. Здорові чоловіки, наче казкові персонажі, у дивному одязі, і вигляд мали такий же, в декого крила чорні, як у кажанів, в декого ріжки, чи ікла.

Вони блискавично рухались, із над швидкістю та і силою такою ж. Я не встигла моргнути, як мене схопив один із чоловіків.

— Це вона? — заговорив він із дивною вимовою. 

Я не бачила й не розуміла, в кого запитує велетень, в обладунках не то зі шкіри, не то з металу. 

Відповіді не було… 

Мене наче шарами огортав страх, кожен шар, заганяв мене у ще більшу глибину. Мову в мене ж звісно відняло, тіло теж не слухалось. Хотіла кричати, битись та вириватись, а натомість мовчки стояла як паралізована. А довкола мене творилось справжнє пекло. Ревів вогонь, ці нелюди, вони ж точно не люди! З їхніх долонь виринав вогонь, який пожирав на своєму шляху - усе. А саме дерев’яні двері, за якими ховались матрони й від яких, тобто дверей, після вогняної ванни, залишилась купка попелу.

Один з воїнів, зайшов у кімнату матрон. Я чула крики, як матрона Анна та Лінда виправдовувались та просили змилуватись. Ще долітали уривки слів, такі як: угода, магія, сила, рід. Та зрозуміти зміст я не могла, бо рев вогню заважав, як і стукіт, мого переляканого серця. Я вперше бачу магію, а нічим іншим, це назвати не можна було, моєму здивуванню не було меж.

Інші дівчата сироти теж завмерли, я бачила, що деякі поранені, мабуть, їх зачепили уламки дверей. Та радувало, що всі живі, хоч  не всі були присутні в притулку, деякі ще на полі.