Розділ 21. Центр тиші

Політ.

Це було не падіння. Падіння передбачає напрямок, гравітацію. А це був політ крізь хаос, де не було ані верху, ані низу. Вихори пошкоджених даних проносилися повз мене, наче уламки розбитих дзеркал, і в кожному з них я бачила спотворені відображення світів, створених "Натхненням": ліси, де дерева плакали сльозами з коду, міста, де будинки розсипалися на пікселі.

Система кричала навколо мене, намагаючись розірвати мою свідомість на шматки. Вона показувала мені мої власні страхи: Назар, що зникає в темряві; Морок, що розчиняється в попелі; я сама, загублена в нескінченному лабіринті коду.

Але я трималася.

Я трималася за якір. За спогад про тишу під чорними зірками. Цей образ був моїм щитом, моїм єдиним орієнтиром у цьому божевільному штормі. Коли хаос ставав нестерпним, я поверталася туди, на вершину мовчазної гори, і черпала звідти спокій.

Я не знала, скільки тривав мій політ — секунду чи вічність. Але раптом хаос почав рідшати. Я прорвалася крізь шторм і опинилася в тихому, спокійному просторі. В центрі цього простору, величезне і величне, пульсувало червоне Серце.

Я плавно опустилася на його поверхню. Вона не була твердою. Вона була теплою, пружною, як жива тканина. Під моїми ногами розбігалися хвилі червоного світла, що рухалися в такт повільному, могутньому удару. Ту-дум. Ту-дум. Це був ритм машини, що пожирала душі.

Я була всередині. Я дісталася.

І тоді Серце заговорило зі мною. Не голосом. А почуттями.

Воно запропонувало мені мир.

Раптом я опинилася не в цифровому світі, а в сонячній кімнаті. За вікном було літо. Пахло яблуками і свіжою випічкою. Назар сидів за столом і сміявся, розповідаючи якусь веселу історію. Він був здоровий. Щасливий. — Лано, ти де була? — запитав він, посміхаючись. — Ми тебе зачекалися.

Це було все, чого я хотіла. Спокій. Безпека. Любов. Я відчула, як моє тіло розслабляється, як зникає напруга. Я хотіла залишитися тут. Назавжди.

Але десь на межі свідомості я відчула холод. Не крижаний холод Морока. А холод самотності під чорними зірками. Якір.

Це не мій спокій. Це брехня.

Я з силою вирвала себе з ілюзії. Сонячна кімната зникла. Я знову стояла на поверхні червоного Серця. Воно запульсувало швидше, роздратоване моєю відмовою.

Я підняла руку. Я не знала коду, який хотів дати мені Вайсс. Зв'язок був розірваний. Але я знала, що маю робити. Я не просто мала його вимкнути. Я мала його... зцілити.

Я поклала долоню на теплу, пульсуючу поверхню.

І замість того, щоб вводити код, я поділилася з ним своїм якорем. Я передала йому спогад про тишу. Про спокій. Про самотність, яка не є болем, а є частиною всесвіту. Я показала йому, що таке існувати, не пожираючи інших.

Серце здригнулося. Його червоне світло почало тьмяніти. Ритм почав сповільнюватися. Воно не боролося. Воно... приймало.

Навколишній простір почав біліти. Уламки даних розчинялися, перетворюючись на світло. Хаос поступався місцем порядку. Тиші.

Останній удар. Ту-дум.

І все стало білим.

Світ вибухнув світлом і тишею, і мене з силою викинуло назад, у реальність.

Я різко вдихнула, і мої очі розплющилися. Я сиділа в кріслі. Вайсс стояв біля мене, його обличчя було блідим, як полотно. Морок стояв біля вікна, і його постать знову стала щільною і темною.

На головному екрані студії світився один-єдиний напис зеленим кольором:

> СИСТЕМА "КОЛИСКА". ДЕАКТИВАЦІЯ ЗАВЕРШЕНА. УСІ ПІДКЛЮЧЕНІ ОБ'ЄКТИ БЕЗПЕЧНО ВІД'ЄДНАНО.