Розділ 18. Прах і відлуння

Тиша, що настала після зникнення монстра, була важчою за будь-який крик. Вона тиснула, наповнена запахом попелу і озону. Купа сірого праху на підлозі була єдиним доказом того, що кошмар, який щойно тут розігрався, був реальним.

Я опустила термінал, відчуваючи, як тремтять руки. Мій погляд переходив від виснаженої постаті Морока до зламаної фігури Вайсса, що досі сидів на підлозі, обхопивши голову руками. Його кошмар закінчився, але мій — ні.

— Назар, — прошепотіла я, і моє слово прозвучало в тиші, як постріл. — Мій брат. Інші жертви. Що з ними?

Вайсс здригнувся, ніби його вдарили. Він повільно підняв голову. Його очі були порожніми, випаленими. — "Колиска"... — прохрипів він. — Вона все ще працює.

— Вимкніть її, — наказала я, підходячи до нього. — Негайно.

Він істерично розсміявся, і сміх цей був сповнений відчаю. — Вимкнути? Дівчино, ви не розумієте. Я не можу її вимкнути! Не просто так. "Натхнення" було не лише охоронцем. Воно було... регулятором. Воно підтримувало стабільність системи. Тепер, коли його немає, "Колиска" перейшла в автономний режим. Вона захищається.

Він підповз до найближчої робочої станції і тремтячими пальцями вивів на екран складну діаграму, що пульсувала червоним світлом. — Дивіться. Система заблокувала всі зовнішні протоколи. Вона сприймає будь-яку спробу втручання як атаку. Якщо я спробую її вимкнути примусово, вона активує протокол "останнього подиху" — направить весь накопичений енергетичний потенціал у підключені свідомості. Це їх уб'є. Миттєво. Перетворить їхні мізки на попіл.

Кров відлила від мого обличчя. Ми виграли бій, але, схоже, програли війну. Ми звільнили творця, але прирекли його жертв.

— То що ж нам робити? — мій голос зірвався.

— Є лише один шлях, — сказав Вайсс, уникаючи мого погляду. — Зсередини. Потрібно проникнути в ядро системи і запустити процедуру м'якого відключення вручну. Обдурити її, змусивши думати, що це планова деактивація.

— Я зроблю це, — сказала я без вагань. — Поверніть мене туди.

— Ти не розумієш ризику, — підняв на мене очі Вайсс. — Без "Натхнення", що регулювало потоки, ядро системи нестабільне. Це як заходити в реактор, що от-от вибухне. А без бота-мавки, що виконував роль провідника, тебе сприймуть як вірус. Система кине на тебе всі свої захисні програми.

— Я піду, — повторила я твердо.

Я обернулася до Морока. Він стояв, притулившись до стіни. Його постать, зазвичай чітка й щільна, ледь помітно мерехтіла. Частина його тіні, яку поглинув монстр, так і не відновилася. Він виглядав уразливим.

— Ти підеш зі мною? — запитала я, хоча вже знала відповідь.

Він повільно похитав головою. — Я не можу. Ця істота... вона випила частину моєї суті. Я не можу увійти у віртуальний світ у такому стані. Мій зв'язок з тобою буде занадто слабким. Я не зможу тебе захистити.

Він дивився на мене, і в його срібних очах я вперше побачила щось, схоже на жаль. — Цього разу, Лано... ти будеш там сама.

Його слова вдарили сильніше за будь-яку зброю. Досі, навіть у найстрашніші моменти, я відчувала його холодну присутність за спиною. Вона була моїм щитом, моїм орієнтиром. Тепер цього не буде.

Але я дивилася на зламаного генія, на ослабленого прадавнього хранителя, і розуміла, що вибору немає. Тепер моя черга бути сильною.

— Добре, — сказала я, підходячи до Вайсса. — Готуйте обладнання. Розказуйте, що мені потрібно робити.