Розділ 15. Господар клітки

Скрегіт.

Він повторився, цього разу голосніше, ріжучи тишу студії. Я мимоволі відступила на крок назад, до фургона. Мій погляд був прикутий до найтемнішого кута, де високі полотна, накриті тканиною, утворювали лабіринт тіней.

Щось рухалося.

Воно вийшло на світло повільно, незграбно, наче новонароджене створіння, що вчиться ходити. Це не була людина. І не тварина. Це був жахливий гібрид технології та біології. Його тіло складалося з переплетених кабелів, сервоприводів і відполірованих до блиску металевих пластин, але крізь них проростало щось, схоже на кістку або хитин. Три тонкі, схожі на павучі, лапи підтримували його асиметричний торс, а на місці голови оберталася складна система лінз і сенсорів, що випромінювали холодне червоне світло.

Я миттєво вихопила з рюкзака свій портативний термінал, намагаючись просканувати істоту. Екран спалахнув, заповнившись безглуздими, хаотичними символами. Система божеволіла. Це створіння було або ідеально екрановане, або працювало на принципах, невідомих людській науці.

— Що це за потвора? — прошепотіла я, деактивуючи голографічну маску. Більше не було сенсу прикидатися.

Тінь біля фургона згустилася, і з неї виступив Морок. Він став між мною і створінням, і я вперше побачила, як напружилися м'язи на його обличчі.

— Це не з Потойбіччя, — промовив він, і в його голосі пролунала крижана лють. — Це... витвір. Помилка. Імітація, що оскверняє обидва світи.

Створіння зупинилося. Його лінзи сфокусувалися на Мороці. Воно не говорило. Натомість на всіх екранах у студії — на моніторах, на напівпрозорих панелях, навіть на моєму власному терміналі — спалахнув текст:

> ГОСПОДАР НЕ ЛЮБИТЬ НЕПРОХАНИХ ГОСТЕЙ. ОСОБЛИВО ТИХ, ЩО ПАХНУТЬ ТІННЮ.

І в ту ж мить студія перетворилася на зброю.

Світло згасло, зануривши нас у темряву, а потім спалахнуло знову — сліпучими, хаотичними стробоскопами, що били по очах. Із динаміків вдарив ультразвук, від якого, здавалося, от-от тріснуть кістки. Голографічні проектори ожили, створюючи навколо нас викривлені, кошмарні образи з картин Вайсса, що рухалися, намагаючись схопити нас.

Це була атака на всі органи чуття, розрахована на те, щоб паралізувати, звести з розуму. Я впала на коліна, закриваючи вуха руками, але звук проникав крізь долоні, крізь череп, прямо в мозок.

Але Морок стояв.

Він не ворушився, але тінь навколо нього почала рости. Вона розповзалася по підлозі, як чорнильна пляма, поглинаючи сліпуче світло, вбираючи в себе нестерпний звук. Вона створила навколо нас невеликий острівець тиші й спокою посеред цього хаосу.

— Лано! — його голос прорвався крізь біль. — Це його зброя! Відключи її!

Я підняла голову. Він мав рацію. Це створіння, цей "охоронець", не мало власної сили. Воно було лише оператором, що керував системами "розумного будинку". І я була хакером.

Я підключила свій термінал до найближчого порту. Мережа студії була схожа на розлючений вулик. Але я вже бачила її архітектуру. Я знала її слабкості. Мої пальці забігали по сенсорній панелі, шукаючи головний вузол керування.

> ДУРНЕ ДИТЯ. ЦЕ МІЙ ДІМ. МОЇ ПРАВИЛА.

Текст спалахнув на моєму екрані, намагаючись заблокувати мої дії. Але я не зважала. Я знайшла його. Центральний сервер, що керував усім — від освітлення до системи безпеки. Він був захищений паролем, який змінювався щосекунди. Але я помітила логіку. Це був не просто пароль. Це був вірш. Рядки з вірша, що генерувалися за складним алгоритмом.

Я почала підбирати ключ.

Створіння рушило на нас. Його павучі лапи видавали моторошний скрегіт по мармуровій підлозі. Морок виставив уперед руку, і з неї вирвалася стрічка чистої темряви, вдаряючи в нападника. Метал завищав, але удар лише відкинув істоту на кілька метрів. Вона не мала душі, яку можна було б вразити.

— Лано! Швидше!

Я знайшла його! Ключовий рядок. Я ввела команду на повне відключення.

І в ту ж мить створіння заговорило. Не текстом. Його голос пролунав прямо в моїй голові, використовуючи мій власний нейро-інтерфейс як динамік.

«Ти думаєш, це його клітка? Це моя!»

Світло, звук, голограми — все зникло. Запанувала тиша. Створіння завмерло.

І з-за величезного полотна, тремтячи, вийшов чоловік. Худий, змарнілий, з гарячковим блиском у запалих очах. На ньому був дорогий, але зім'ятий халат.

Золтан Вайсс.

Він дивився не на нас. Він дивився на нерухому машину. — Що... що ви наробили? — прошепотів він. — Ви його розлютили... Тепер він нас усіх уб'є.