Розділ 13. У лігві звіра

Вежа росла переді мною з кожною секундою, закриваючи собою нічне небо. Зблизька вона була ще більш гнітючою, ніж здалеку. Це був не просто хмарочос. Це був монумент багатству та параної, шпиль з чорного скла та сталі, що пронизував хмари. Його поверхня була ідеально гладкою, без жодного балкона чи виступу, і лише мільярди вогнів у вікнах нагадували, що всередині є життя.

Я вела фургон впевнено, мої рухи були чіткими та відпрацьованими, як у справжнього кур'єра. Але всередині все стискалося від напруги. Голографічне обличчя Олексія Мельника відчувалося на моїй шкірі чужорідною маскою.

Під'їзд до вежі був схожий на в'їзд до військової бази. За кількасот метрів до будівлі дорога звузилася, проходячи через перший контрольно-пропускний пункт. Автоматичний шлагбаум. Лазерна сітка сканувала фургон, звіряючи його номери з базою даних. Я почула тихе дзижчання, і зелений індикатор спалахнув на панелі переді мною. Перший етап пройдено.

Далі — підземний паркінг. З'їзд вів углиб, у стерильно чистий тунель, освітлений холодним білим світлом. Тут не було запаху вогкості, як у промисловому тунелі. Тут пахло озоном від систем очищення повітря та поліролем.

Біля в'їзду до вантажної зони стояв другий пост. Цього разу — з живими людьми. Двоє охоронців у чорній уніформі "Еону" з емблемами на плечах. Їхні обличчя були спокійними, але очі — уважними й холодними. Один з них жестом наказав мені зупинитися.

Я зупинила фургон і опустила бічне скло.

— Доставка для пана Вайсса, — промовив мій модулятор голосом Олексія Мельника. Слова прозвучали рівно, без емоцій.

Охоронець підніс до мого обличчя планшет. Камера просканувала мою голографічну маску. На екрані з'явилося фото Мельника і зелена галочка. — Покладіть руку на сканер, — наказав він, вказуючи на панель, вбудовану в стіну.

Це був вирішальний момент. Моє серце пропустило удар. Я простягнула руку і притиснула долоню до холодної скляної поверхні. Спалахнув синій промінь, скануючи мої відбитки. На планшеті охоронця кілька секунд крутилося колесо завантаження. Вічність. Я відчувала, як піт виступає на моїй справжній шкірі під маскою.

Дзень.

Зелена галочка. "Тимчасовий заступник. Доступ дозволено".

Мій злам спрацював.

— Проїжджайте до вантажного ліфта номер сім, — байдуже кинув охоронець і відступив.

Я мовчки кивнула і рушила далі. Мої руки ледь помітно тремтіли. Я проїхала у величезний, схожий на ангар, вантажний док. Тут було ідеально чисто і тихо. Автоматичні навантажувачі беззвучно переміщалися по розмічених лініях.

Ліфт номер сім знаходився в самому кінці доку. Його двері були зроблені з товстого, матового металу, без жодної кнопки чи панелі. Коли я під'їхала, вони плавно роз'їхалися в сторони, відкриваючи кабіну розміром з невелику кімнату.

Я заїхала всередину. Щойно задні колеса фургона перетнули поріг, двері за мною почали закриватися. Я залишилася в металевій коробці, відрізана від зовнішнього світу.

У вантажному відсіку щось ворухнулося. Тінь згустилася, і з неї виступила постать Морока. Він виглядав так само, як і раніше, але я відчувала, що йому не по собі. Повітря навколо нього ледь помітно вібрувало.

— Поля слабші, але вони є, — тихо сказав він. — Наче повітря наповнене скляним пилом.

Ліфт здригнувся і почав підійматися. На стіні не було індикатора поверхів. Лише глухий гул і відчуття руху вгору. Ми підіймалися в тиші, двоє створінь з різних світів, укладені в екрановану клітку, що несла нас до іншої клітки — на вершині світу.

І я знала, що з цієї миті шляху назад уже немає.