Розділ 12. Двадцять три секунди

Промисловий тунель зустрів мене запахом вогкості та іржі. Тут, глибоко під рікою, не було неонових вогнів міста, лише тьмяні аварійні лампи, що кидали довгі, моторошні тіні на мокрий бетон. Я стояла в технічній ніші, сховавшись у темряві, і відчувала, як адреналін холодною рікою тече по моїх жилах. У кишені лежав важкий, холодний камінь — частка тіні Морока.

Я подивилася на годинник на своєму терміналі. 21:58. Фургон мав з'явитися будь-якої секунди.

Морока я не бачила, але знала, що він тут. Темрява в тунелі була густішою, ніж зазвичай. Вона ніби дихала, чекаючи.

Рівно о 21:59 з боку міста почувся гул двигуна. Через кілька секунд у в'їзд до тунелю в'їхав броньований фургон "Титан-3". Його потужні фари розрізали морок, змусивши мене ще глибше втиснутися в нішу. Фургон рухався повільно, але впевнено, дотримуючись швидкісного режиму.

Мій термінал коротко вібрував. Сигнал GPS зник. Наше вікно відкрилося.

Я навіть не встигла зрозуміти, як це сталося. Тінь біля фургона згустилася, витягнулася і накрила кабіну водія. Не було ні звуку боротьби, ні крику. Лише тихий скрегіт гальм, коли фургон плавно зупинився прямо навпроти моєї ніші.

Я вислизнула з укриття. Двері з боку водія були відчинені. Олексій Мельник сидів у кріслі, відкинувши голову на підголівник. Він спав. Глибоким, спокійним сном, наче просто втомився після довгого дня. Морок стояв поруч, його постать була майже невидимою в напівтемряві.

— Він прокинеться за кілька годин, — прошепотів він. — Нічого не пам'ятатиме.

Я кивнула, намагаючись не дивитися на обличчя кур'єра. Я дістала "Двійника" і активувала його. М'яке світло огорнуло моє обличчя, і за мить воно стало його обличчям. Модулятор голосу тихо клацнув, налаштовуючись на тембр Мельника.

— Час, — сказав Морок.

Я обережно допомогла йому перетягнути сплячого кур'єра в технічну нішу, де його не знайдуть до ранку. Кожен дотик до чужого тіла був як удар струму.

Потім я сіла за кермо. Кабіна пахла кавою і дешевим освіжувачем повітря. На панелі приладів блимали індикатори. Я поклала руки на кермо, відчуваючи його холодну, рифлену поверхню.

— Я буду в тіні вантажу, — пролунав голос Морока з вантажного відсіку. — Не говори, якщо не змусять. Система знає твої відбитки. Цього має вистачити.

Я зробила глибокий вдих. На екрані таймер відраховував останні секунди нашого вікна. П'ять... чотири...

Я плавно натиснула на педаль. Фургон рушив з місця.

Три... два... один...

Я виїхала з тунелю. На терміналі знову з'явився сигнал GPS. Система безпеки "Хроноса" не зафіксувала жодних відхилень.

Тепер я була Олексієм Мельником, кур'єром, що везе дорогі фарби для геніального художника. Я їхала прямо в лігво звіра. І попереду, в нічному небі, вже виднівся сліпучий шпиль вежі "Олімп".