Розділ 8. Мова коду та тіні

Дощ стікав по моєму обличчю, змішуючись із сльозами, яких я не помічала. Я стояла навпроти нього, і вперше з моменту нашої зустрічі не відчувала страху. Лише холодну, крижану лють, яка давала мені сили.

— Це не магія, — почала я, і мій голос звучав твердо, без жодного натяку на тремтіння. — Не Потойбіччя. Це гірше. Це люди.

Я дивилася прямо в його срібні очі, намагаючись вловити хоч якусь реакцію. Але його обличчя залишалося непроникною маскою.

— "Колиска" — це не портал у ваш світ. Це пастка. Високотехнологічна нейро-ферма. Вона використовує образи з наших легенд, щоб заманити жертву. Мавка, перелесник... це лише оболонки. Програми. Штучний інтелект, що грає свою роль, поки машина висмоктує з мозку людини обчислювальну потужність. Життя. Мій брат не проклятий. Його під'єднали до сервера.

Я говорила швидко, викидаючи слова, як кулі. Мені потрібно було, щоб він зрозумів. Щоб він, прадавня істота, усвідомив, з чим ми зіткнулися.

— Ви порушили Пакт, — нарешті промовив він, і в його голосі пролунала нотка, якої я раніше не чула. Невпевненість? Ні, скоріше... огида. — Люди не мають права імітувати справжню магію. Це... блюзнірство.

— Вони не просто імітують. Вони вбивають, — я зробила крок до нього. — Коли ви знищили ту програму, того бота-мавку, мій брат... У нього був нейронний сплеск. Лікарі назвали це збоєм. Але я знаю правду. Це був результат. Наш результат. Це доводить, що є зв'язок. Якщо ми знищимо машину, ми зможемо їх повернути.

Він мовчав, але я бачила, як у глибині його очей щось змінюється. Він аналізував. Прораховував. Світ, в якому він був суддею і катом, мав чіткі закони. Магія проти магії. Порушення Пакту каралося силою. Але тут... тут його сила була майже безкорисною. Він міг знищити віртуальну оболонку, але не міг торкнутися серверів, захованих десь у реальному світі. Він міг покарати душу, але не міг переписати код.

— Ти хочеш знайти творця, — констатував він. Це не було питання.

— Я хочу повернути свого брата. А для цього мені потрібно знищити їхню систему. Всю. До останнього рядка коду.

Я дивилася на нього з викликом. Я більше не була простою порушницею. Я була експертом. Єдиним, хто розумів природу ворога.

— Я не можу знайти його у вашому світі, — повільно промовив Морок. — Моя влада не поширюється на ваші машини. — Але ви можете бачити те, що не бачу я, — парирувала я. — Ви відчуваєте відлуння. Ви можете знайти слід, який приведе нас до них. Я — ваші очі у світі технологій. А ви — мої у світі тіней, які вони так невміло копіюють.

Дощ почав вщухати. Неонові вогні відбивалися в калюжах під нашими ногами, змішуючи реальність і голограми.

— Наша угода змінюється, — нарешті сказав він. — Ти більше не просто інструмент. Ти — партнер.

Він простягнув свою бліду руку. Я на мить завагалася, згадавши крижаний дотик, що пов'язав нас. Але цього разу все було інакше. Я вклала свою долоню в його. Його рука була холодною, як мармур, але цього разу я не відчула болю чи страху. Я відчула вагу його слова. Вагу тисячолітнього Пакту.

— Ми знайдемо його, Лано, — сказав він, і вперше назвав мене на ім'я. — І змусимо його заплатити. За все.