Розділ 7. Відлуння у реальності

Тиша.

Після урагану чужої сили, що вирував у моїй голові, тиша була оглушливою. Я сиділа на підлозі, притулившись до холодної стіни, і намагалася зібрати себе докупи. Повітря в квартирі пахло горілим пластиком і озоном — цього разу справжнім, не віртуальним.

Порожнеча в свідомості була дивною. Частиною мене я відчувала полегшення — крижані лещата, що сковували мої емоції, зникли. Але інша частина, що звикла до постійної присутності Морока, відчувала себе незахищеною. Оголеною. Наче з мене здерли шар броні, про існування якої я й не підозрювала.

Я підвелася, ігноруючи слабкість у колінах. Мій погляд впав на робочу станцію. Кастомний нейро-інтерфейс, моя гордість і річ, на яку я витратила піврічну зарплату, був мертвий. З порту йшов тонкий цівка диму. Система спалила його, намагаючись дістатися до мене.

Але я встигла. Я вижила. І я дізналася правду.

Я підключила резервний термінал і почала перевіряти логи. Більшість даних про останнє занурення були пошкоджені, перетворені на цифрове сміття — результат втручання Морока і аварійного вимкнення системи. Але дещо залишилося. Фрагменти коду, що підтверджували мою здогадку. "Колиска" не була магією. Це була технологія неймовірного рівня, що ховалася за маскою фольклору. Хтось створив машину, що пожирає людські душі, і замаскував її під казку.

Ця думка змусила мене діяти. Я схопила плащ і вибігла з квартири, викликаючи найближчий автокар.

Лікарня. Назар.

Якщо "Колиска" — це машина, а мавка — її програма-захисник, то знищення цієї програми... чи могло це вплинути на жертв?

Всю дорогу я дивилася на розмиті вогні нічного міста, не наважуючись навіть дихати. Надія — небезпечна річ. Вона може вбити швидше за будь-яку зброю.

Я увірвалася в палату, як вихор. Меді-бот безпристрасно блимнув червоними сенсорами, фіксуючи порушення протоколу відвідування. Але мені було байдуже. Мій погляд був прикутий до моніторів над кріо-капсулою Назара.

Зелена лінія. Вгору-вниз. Вгору-вниз. Той самий рівний, монотонний ритм. Нічого не змінилося.

Я опустилася на стілець, відчуваючи, як крижані пальці розчарування стискають моє серце. Це було так по-дурному. Сподіватися на диво. Думати, що я можу щось змінити.

— Лано?

Я підняла голову. Доктор стояв у дверях, дивлячись на мене зі сумішшю співчуття і професійної цікавості.

— Щось сталося? Сигнал тривоги спрацював. — Ні, все гаразд, — тихо відповіла я. — Просто... перевіряла.

Він підійшов до моніторів, провів пальцем по сенсорному екрану, виводячи на нього графіки. — Дивна річ... — пробурмотів він собі під ніс. — Що таке? — я миттєво напружилася. — Дрібниця, найімовірніше, збій обладнання. Але приблизно пів години тому, — він вказав на точку на графіку, — ми зафіксували аномальний нейронний сплеск. Тривав менше секунди. Наче його мозок намагався... прокинутись. Але потім все знову повернулося до базових показників.

Пів години тому. Саме тоді, коли Морок знищив мавку.

Моє серце шалено забилося. Це не збій. Це — результат. Відлуння нашої битви у віртуальному світі докотилося до реальності. Це не диво. Це доказ.

Я підвелася. — Дякую, докторе. Мені треба йти.

Я вийшла з лікарні іншою людиною. Розчарування зникло, поступившись місцем холодній, як сталь, люті. Я знаю, що робити. Я знаю, куди бити. Я знайду творця "Колиски" і змушу його повернути мого брата.

Вулиця зустріла мене дощем і темрявою. Я йшла, не звертаючи уваги на холодні краплі, що стікали по обличчю. Мої думки були чіткими, як ніколи.

Раптом тінь від сусідньої будівлі згустилася і відокремилася від стіни. Вона беззвучно матеріалізувалася поруч зі мною в постать чоловіка в темному пальті.

Я не здригнулася. Я чекала на нього.

— Ти маєш мою увагу, Лано, — пролунав глибокий голос Морока. Він не дивився на мене, його срібні очі були спрямовані на мокрий асфальт попереду. — Поясни, що ти знайшла.