Розділ 6. Тінь, що пожирає код

Темрява, що увірвалася в симуляцію крізь мене, не була простою відсутністю світла. Вона була живою. Вона мала вагу, текстуру і запах — запах мокрої землі після тисячолітньої зливи, запах озону і холодної сталі. Вона хлинула у віртуальний світ, і код, що становив саму його суть, почав кричати.

Я була епіцентром. Я відчувала, як сила Морока тече крізь мій розум, використовуючи мій зв'язок як браму. Це було боляче — наче в мої нейронні шляхи заливали рідкий азот. Але крізь біль я бачила. Бачила його очима.

Для мене світ "Колиски" розпадався на пікселі та цифрові артефакти. Для нього він був лише химерним плетивом світла, слабким та несуттєвим. Його темрява не ламала код — вона його пожирала. Дерева, трава, туман — все, до чого торкалася його тінь, зникало, залишаючи по собі абсолютну, нецифрову порожнечу.

Цифрова мавка здригнулася. Її ідеальне обличчя на мить спотворилося, розпавшись на зелені рядки коду. Вона була програмою, створеною для боротьби з хакерами та вірусами. Але вона не була готова до цього.

— Зовнішнє втручання! — її мелодійний голос перетворився на механічний скрегіт. — Рівень загрози... невідомий!

Вона підняла обидві руки, і повітря перед нею засяяло, формуючи сліпучу сферу чистої енергії — потужний файрвол, здатний стерти будь-який чужорідний код. Сфера полетіла в темряву.

Але тінь Морока не була кодом.

Вона просто поглинула файрвол, не сповільнившись ні на мить. Поглинула, як вогонь поглинає сніжинку.

Мавка відступила. Вперше в її запрограмованих діях з'явилося щось схоже на паніку. Вона розвернулася і кинулася бігти до пошкодженого сервера, замаскованого під дуб. Її завданням було захистити вузол.

«Не дай їй втекти», — пролунав наказ Морока в моїй голові.

Я не знала, що можу зробити. Я була лише каналом, паралізованим його силою. Але наказ був абсолютним. Я стиснула зуби і сконцентрувалася на постаті бота, вкладаючи в цей погляд весь свій гнів, весь свій відчай за брата.

І щось сталося. Тінь, що виходила з мене, слухняно витягнулася вперед, наче спис, і вдарила по землі прямо перед мавкою. Віртуальна земля вибухнула порожнечею. Бот спіткнувся і впав, простягаючи руку до сервера.

Темрява накрила її.

Не було крику. Лише тихий звук, схожий на те, як розривають аркуш паперу. І вона зникла. Стерта. Не видалена, а поглинута чимось, що було набагато давнішим за самі цифри.

Але система не здавалася. Втративши свого захисника, вона активувала останній протокол. Аварійне відключення. Світ навколо мене почав зникати, але не так, як раніше. Він не розсипався. Він стискався, схлопувався в одну точку — в мене.

«Вимикайся! Зараз же!» — голос Морока був різким, як ніколи.

Я спробувала, але було запізно. Система вливала в мій нейро-інтерфейс весь залишковий масив даних, намагаючись або знищити мене, або викинути з мережі. Біль став нестерпним. Я відчула запах горілого пластику — це був мій власний порт.

Світ спалахнув білим світлом.

Я отямилася на підлозі своєї квартири, задихаючись. Нейро-інтерфейс іскрив і димів у моїй руці. Голова гула, як розтривожений вулик. Я відштовхнула від себе пошкоджений пристрій і підповзла до стіни.

Я була сама.

Холодний потік у моїй свідомості зник. Зв'язок обірвався. Морок пішов.

Я тремтіла, але не від холоду. Я бачила його силу. Я відчула її. Він не просто хранитель балансу. Він — стихія. Невблаганна, руйнівна сила, що існує за межами людського розуміння.

І я добровільно стала знаряддям у його руках.