Розділ 5. Збій у казці

​Запах озону. Металевий скрегіт.

​Ці два відчуття вдарили по моїй свідомості, як розряд дефібрилятора, миттєво вибиваючи з голови весь містичний жах. Страх перед магією зник, поступившись місцем холодному, професійному аналізу. Я знала цей запах. Я чула цей звук. Це були ознаки не Потойбіччя. Це були ознаки несправного обладнання. Збою в коді.

​«Що це?» — пролунав у моїй голові холодний, як сталь, потік. Це не було питання. Це була вимога. Вперше з моменту нашого зв'язку я відчула в голосі Морока щось, окрім тисячолітньої втоми. Здивування.

​«Це не магія», — подумки відповіла я, не знаючи, чи почує він. — «Це технологія».

​Сміх зник. Рух у тіні припинився. Мавка, ким би чи чим би вона не була, теж завмерла. Наче вся симуляція, весь цей світ, затамував подих, реагуючи на збій.

​Я повільно, крок за кроком, почала рухатися не в бік тіні, де ховалася дівчина, а до джерела звуку — до старого, покрученого дуба, що стояв у центрі галявини. З кожним кроком запах озону ставав сильнішим.

​«Будь обережна», — попередив Морок. У його голосі більше не було наказу, лише констатація факту. Він теж зрозумів, що ми зіткнулися з чимось непередбачуваним.

​Я підійшла до дерева. Його кора, яка хвилину тому здавалася абсолютно реальною, тепер ледь помітно мерехтіла, наче поганий відеосигнал. Я простягнула руку і торкнулася стовбура.

​Мої пальці пройшли крізь нього, як крізь голограму.

​За ілюзією кори ховалася не деревина, а гладка металева панель, з якої висіло кілька обірваних оптоволоконних кабелів. Вони іскрили, видаючи той самий скрегіт і запах. Це був пошкоджений серверний блок. Центральний вузол цієї симуляції, грубо замаскований під дерево.

​І тут я все зрозуміла.

​Це не був магічний світ, до якого отримали доступ люди.

Це був людський світ, віртуальний, який імітував магію.

​"Колиска" — це не портал. Це пастка. Високотехнологічна пастка, що використовувала образи з фольклору, щоб заманити жертву, а потім, імітуючи магічний вплив, викачувала з її мозку обчислювальну потужність, енергію, саме життя. Мій брат, Назар... його не прокляли. Його під'єднали до нелегальної майнінгової ферми нового покоління, яка працювала на людських мізках.

​А мавка...

​Я обернулася. Дівчина в білій сукні вийшла з тіні на світло. І тепер я бачила її чітко. Її обличчя було ідеально симетричним. Занадто ідеальним. Її рухи були плавними, але в них не було життя. Це була не міфічна істота. Це був бот. Неймовірно просунутий, реалістичний, але все ж таки — програма. Штучний інтелект, що грав роль наживки.

​— Ти не повинна була цього бачити, — пролунав її голос. Він був мелодійним, як дзвіночок, але абсолютно позбавленим емоцій. — Помилка системи. Аномалія.

​Вона підняла руку, і повітря навколо неї завібрувало. Але тепер я бачила це не як магію. Я бачила, як пікселі навколо її долоні спотворюються, як код починає переписувати реальність цього місця.

​«Відійди!» — наказ Морока був різким, як удар батога.

​Але я не могла. Я дивилася на обличчя цифрової ляльки і думала лише про одне. Хто її створив? Хто стоїть за цим? Хто поєднав найсучасніші технології з прадавніми легендами, щоб створити цю м'ясорубку?

​— Хто твій господар? — запитала я, ігноруючи наказ Морока.

​Цифрова мавка нахилила голову. Її очі на мить спалахнули червоним.

— Господар не любить, коли ставлять питання. Він любить, коли солодкі сни тривають вічно.

​Вона зробила крок до мене, і земля під її ногами почала чорніти і розпадатися на цифрові фрагменти. Пастка закривалася. Система намагалася стерти аномалію. Мене.

​І в ту мить, коли віртуальний світ почав розсипатися на моїх очах, я відчула, як крижаний потік у моїй голові перетворився на ураган. Морок більше не був просто спостерігачем. Він втрутився.

​Темрява, що йшла від нього, прорвалася крізь наш зв'язок у цей цифровий світ. Вона не була піксельною. Вона була реальною, живою, і вона поглинала код, як чорна діра поглинає світло.