Розділ 4. Крок у пекло

​Кілька годин я просто сиділа в тиші, намагаючись вгамувати тремтіння в руках. Кава, яку зварив синтезатор, здавалася гіркою отрутою. Кожен звук за вікном змушував здригатися. Він пішов, але його присутність залишилася — холодним слідом на моїй свідомості, невидимою міткою на шкірі.

​«Тепер ми пов'язані».

​Я відчувала цей зв'язок. Це було схоже на тихий, холодний потік у глибині мого розуму, чужорідний, але вже невід'ємний. Це не були думки чи слова, лише усвідомлення того, що я більше не одна у своїй голові. Він був там. Спостерігав. Чекав.

​Страх змішувався з дивною, темною рішучістю. Я більше не жертва, що натрапила на хижака. Я — приманка. І від того, наскільки добре я зіграю свою роль, залежало життя Назара.

​Я підійшла до робочої станції. Мої пальці звично лягли на сенсорну панель. Цього разу я не збиралася ламати "Гіперіон". Я увійду як звичайний користувач, купивши доступ до "Колиски". Потрібно було діяти обережно, не викликаючи підозр у тих, хто стояв за цим жахливим сном.

​Транзакція пройшла миттєво. На екрані з'явилося запрошення: «Ласкаво просимо до "Колиски". Світ солодких снів чекає на вас».

​Солодких снів. Я гірко посміхнулася.

​Взявши до рук нейро-інтерфейс, я на мить завагалася. Повернутися туди добровільно... це було схоже на самогубство. Але потім я відчула його — холодний дотик Морока у своїй свідомості. Він не підбадьорював, не заспокоював. Він просто був там, як уособлення невідворотності.

​«Не розчаруй мене, Лано».

​Я зробила глибокий вдих і під'єднала кабель.

​Світ зник.

​І знову я опинилася на тій самій галявині під чужим зоряним небом. Той самий туман клубочився біля ніг, те саме повітря пахло травами і димом. Але цього разу все було інакше.

​Крізь мої очі дивився хтось іще.

​Я відчувала його фокус, що накладався на мій власний. Мої людські емоції — страх, тривога, огида — нікуди не зникли, але тепер їх ніби взяли в холодні лещата його тисячолітнього спокою. Кожна деталь стала чіткішою, яскравішою. Я помічала, як тремтить павутинка між двома травинками, як переливається роса на пелюстці дивної квітки. Я чула шепіт вітру у верховітті дерев, що оточували галявину.

​Я була приманкою, але водночас і мисливцем.

​Минулого разу я бачила тут мавку і перелесника. Зараз галявина була порожньою. Жодних слідів. Жодного натяку на те, що тут нещодавно помирала людина. Наче сцена оновилася, чекаючи на нового актора. На мене.

​«Спровокуй її», — сказав Морок.

​Але як? Кричати? Бігати по галявині, привертаючи увагу? Це було б занадто просто. Нелогічно. Я мала поводитися як звичайна жертва. Як людина, що прийшла сюди за солодким сном.

​Я повільно пішла вперед, вдивляючись у туман. Я дозволила своїй цікавості взяти гору, як це зробив би будь-хто на моєму місці. Я торкнулася рукою стовбура дерева, відчуваючи його шорстку, майже реальну кору.

​І раптом я почула це. Тихий, мелодійний сміх. Він лунав звідусіль, відбиваючись від дерев, підіймаючись із туману. Дитячий, невинний сміх.

​Від якого кров застигала в жилах.

​Я завмерла, намагаючись визначити джерело звуку. Сміх повторився, цього разу ближче, десь праворуч від мене. Я повільно повернула голову.

​Серед дерев, у глибокій тіні, я помітила рух. Щось біле. Схоже на сукню.

​Мавка.

​Я відчула, як холодний потік у моїй свідомості напружився. Морок був готовий.

​Я зробила крок у її бік. А потім ще один. Я мала підійти ближче. Виманити її на світло.

​Раптом сміх обірвався. Настала дзвінка тиша. І в цій тиші я почула інший звук. Звук, якого тут точно не мало бути.

​Тихий, металевий скрегіт. І слабкий запах озону.

​Запах, який буває після короткого замикання.