Розділ 3. Угода, скріплена тінню

​Слова застигли у крижаному повітрі кімнати. Стертий спогад. Інструмент. Вибір без вибору, поданий з холодною байдужістю хижака, що грається зі своєю здобиччю. Частина мене хотіла кричати, битися, жбурнути в нього найближчим предметом. Але інша, раціональна частина, та, що годинами вибудовувала складні коди, миттєво прорахувала варіанти. Їх було два: небуття або шанс.

​— Що... — мій голос прозвучав хрипко, і я змусила себе його вирівняти. — Що саме ви хочете, щоб я робила?

​Морок повільно опустив руку. Тіні слухняно відступили, втягуючись назад у його постать. Він окинув поглядом мою робочу станцію, і на мить у його срібних очах промайнуло щось схоже на професійний інтерес.

​— Ти увійшла в "Колиску". Ти бачила її зсередини. Це простір, створений людьми для людей. Моя влада там обмежена. Я можу спостерігати лише за відлунням, за брижами на поверхні вашого цифрового світу. Але я не можу увійти туди сам.

​Він знову перевів погляд на мене, і я відчула себе деталлю в його складному механізмі.

— Ти станеш моїми очима. Моїми руками. Ти повернешся туди. Спровокуєш ту істоту, що називає себе мавкою. Ти виманиш її на себе. А коли вона проявить свою справжню суть, я зможу завдати удару.

​Повернутися туди. На ту галявину, де з людей висмоктували життя. Мене ледь не знудило від самої думки.

— А мій брат? — випалила я головне питання, що билося в моїй свідомості. — Якщо я зроблю це... ви його врятуєте?

​На його обличчі не здригнувся жоден м'яз.

— Я не лікар, дівчино. Я не зцілюю. Я усуваю аномалії. Твій брат — жертва порушення Пакту. Якщо аномалію буде усунуто, її наслідки можуть зникнути. А можуть і ні. Я даю тобі не гарантію, а єдиний можливий шанс.

​Його чесність була гіршою за будь-яку брехню. Вона не залишала простору для надії, лише для відчайдушного розрахунку. Я заплющила очі, і перед ними постало спокійне обличчя Назара за склом кріо-капсули. Мій брат. Моя єдина родина.

​— Я згодна.

​Слово прозвучало тихо, але в мертвій тиші кімнати — як постріл.

​Морок ледь помітно кивнув, наче моє рішення було очевидним із самого початку. Він ступив до мене, долаючи відстань між нами в одну мить. Я інстинктивно втиснулася в стіну, але бігти було нікуди. Він зупинився так близько, що я відчула холод, який ішов від нього. Він не пахнув нічим — ні дощем, ні парфумами, ні людиною. Він пахнув озоном після грози і пилом забутих століть.

​— Угода, скріплена тінню, не може бути розірвана, — прошепотів він. — Пам'ятай про це.

​Він підняв руку, і я мимоволі затримала подих. Його пальці, довгі й бліді, торкнулися мого чола, там, де під шкірою ховався порт нейро-інтерфейсу.

​Я чекала болю. Але замість нього моє тіло пронизав розряд крижаного холоду. Світ перед очима зник, розчинившись у вихорі чужих спогадів. Я бачила небо з чорними зірками, ліси, де дерева були вищими за хмарочоси, битви, де замість лазерів спалахувала чиста магія. Це тривало лише мить, але в цю мить я відчула його самотність. Самотність, довжиною в тисячу років.

​Видіння зникло так само раптово, як і з'явилося. Я важко дихала, притулившись до стіни. Морок відступив на крок.

​— Тепер ми пов'язані, — його голос звучав так само рівно, але мені здалося, що в ньому з'явилися нові нотки. — У віртуальному світі я бачитиму твоїми очима. І відчуватиму твій страх. Не розчаруй мене, Лано.

​Він розчинився. Не зник у спалаху світла, не вийшов за двері. Просто став тінню і злився з іншими тінями в кімнаті.

​Світло замерехтіло і ввімкнулося. За вікном знову почувся гул міста. Монітори моєї станції ожили, показуючи стандартну заставку. Все було як раніше.

​Я тремтячою рукою торкнулася чола. Шкіра була холодною, як лід. Я підійшла до дзеркала. На місці його дотику нічого не було. Жодного сліду.

​Але я знала, що він там. Невидимий знак, що змінив усе. Я більше не була простою нейро-дизайнеркою. Я була знаряддям. Іграшкою в руках прадавньої істоти.

​І мій перший крок у цій грі — повернутися в пекло.