Розділ 2. Відлуння в тіні

​Я вирвала нейро-інтерфейс з порту з такою силою, що затріщав пластик. Світ повернувся різко, болісно. Голова розколювалася, наче в неї забили розпечений цвях, а шлунок підкотився до горла. Кілька секунд я просто сиділа, хапаючи ротом повітря, намагаючись змусити легені працювати. Холодний піт стікав по спині.

​Симуляція. Це була лише симуляція. Набір коду. Гіперреалістичний, жахливий, але все ж таки код.

​Я повторювала це собі знову і знову, але образ дівчини-мавки, що дивилася крізь віртуальний простір прямо мені в душу, не зникав. І разом з ним залишалося відчуття... присутності. Липкий, ірраціональний страх, наче хтось стояв за моєю спиною, дихаючи крижаним холодом мені в потилицю.

​Я різко обернулася. Порожньо. Моя квартира-студія, залита холодним світлом рекламних голограм з вулиці, була такою ж, як і завжди. Мінімалістичні меблі, робоча станція, панорамне вікно, за яким снували автокари. Нічого незвичайного.

​Параноя. Наслідки нелегального занурення.

​Я підвелася, хитаючись, і підійшла до синтезатора їжі.

— Склянку води, — наказала я. Машина тихо загула, але нічого не сталося. Я нахмурилась і повторила команду. Тиша.

— Діагностика, — роздратовано кинула я.

На стіні спалахнув проєктор: «Система не відповідає. Невідома помилка...»

​Раптом світло в квартирі замерехтіло і згасло. Усі екрани, голограми, індикатори — все померло. Запанувала абсолютна, неприродна для цього міста темрява і тиша. Навіть вуличний гул кудись зник.

​І в цій тиші я це почула. Ледь чутний шепіт. Він лунав не ззовні. Він лунав у мене в голові. Давній, як саме каміння, і холодний, як могила.

​«Порушниця...»

​Моє серце зупинилося, а потім забилося з шаленою швидкістю. Це не параноя. Це не збій системи. Воно прийшло за мною.

​Я позадкувала, врізавшись у стіну. Мій погляд гарячково метався по темній кімнаті, намагаючись розгледіти хоч щось. Тіні в кутах почали згущуватися, рухатись, сплітаючись у щось темніше за саму темряву. Вони витягувалися, формуючи високу, струнку людську постать.

​Коли світло аварійного живлення нарешті увімкнулося, тьмяно-червоне й тривожне, він уже стояв посеред моєї кімнати.

​Чоловік. Високий, вдягнений у довге темне пальто, що, здавалося, поглинало світло. Його чорне волосся було вологим, наче він щойно зайшов з-під дощу, хоча вікно було зачинене. Але найстрашнішими були його очі. Срібні, як ртуть, вони дивилися на мене без жодних емоцій, але в їхній глибині ховалася тисячолітня втома і неймовірна могутність.

​Він не увійшов через двері. Він просто з'явився.

​— Хто... хто ви? — ледь прошепотіла я, втискаючись у стіну.

​Він повільно, майже ліниво, нахилив голову. Його голос був тим самим шепотом з моєї голови, але тепер він звучав у кімнаті — глибокий, оксамитовий, безжальний.

​— Я той, чий спокій ти потривожила. Той, чиї закони ти порушила. Я той, хто приходить, коли крихкий баланс між світами дає тріщину.

​Він зробив крок у мій бік. Я інстинктивно виставила руку вперед, наче це могло його зупинити.

​— Я нічого не порушувала! Я просто... шукала відповіді.

​Його губи ледь помітно скривилися в подобі посмішки, від якої по шкірі побігли мурашки.

— Ти зазирнула за завісу, людське дівчисько. Ти побачила те, що не призначено для твоїх очей. Такі, як ти — помилка. А помилки потрібно виправляти.

​Він підняв руку, і тіні в кімнаті знову ожили, потягнувшись до мене темними, невагомими мацаками. Я заплющила очі, чекаючи кінця.

​— Мене звуть Морок, — пролунав його голос біля самого мого вуха. — І в тебе є вибір. Ти можеш стати стертим спогадом. Або можеш стати моїм інструментом.