Розділ 1. Статична тиша

​Монітор серцевого ритму байдуже відбивав зелену лінію. Вгору-вниз. Вгору-вниз. Рівний, монотонний стукіт, що став саундтреком мого життя. Єдиний звук у стерильній тиші палати, який доводив, що мій брат ще тут. Хоча б його тіло.

​— Жодних змін, — голос меді-бота був таким самим безбарвним, як і його хромований корпус. — Нейронна активність на мінімальному рівні. Усі показники стабільні.

​Стабільні. Я ненавиділа це слово. Стабільно погані. Стабільно безнадійні.

​Я провела рукою по холодному склу кріо-капсули, в якій лежав Назар. Його обличчя, таке рідне і колись таке живе, зараз було схоже на воскову маску. Спокійне, безтурботне. Наче він просто заснув і бачив солодкі сни.

​Але я знала, що це не так. Я — нейро-дизайнерка. Я створюю сни на замовлення для багатіїв, які втомилися від реальності. Я знаю, як виглядає активність мозку під час сну. А те, що показували сканери Назара, було не сном. Це була пустка. Статична тиша. Наче хтось просто вимкнув його душу, залишивши тіло працювати в автономному режимі.

​— Ми зробили все можливе, Лано, — пролунав за спиною втомлений голос доктора. Він був одним з небагатьох лікарів, хто ще намагався говорити зі мною як з людиною, а не як з родичкою пацієнта номер 7. — Його мозок не реагує на жодну стимуляцію. Це наче... наче його там просто немає.

​Я відвернулася від капсули.

— Але ж це неможливо. Душа — це не флешка, яку можна витягти. Має бути причина. Логічне пояснення.

​Доктор лише сумно похитав головою.

— Логіка закінчилася там, де почалася його кома. Останнє, що зафіксували його імпланти перед відключенням — стрибок активності в нелегальній нейромережі. "Гіперіон". Ти ж знаєш, що це за місце.

​Ще б пак. "Гіперіон" — чорний ринок віртуальних розваг. Місце, де можна було купити будь-що: від заборонених снів до симуляції власної смерті. Назар завжди був авантюристом, завжди шукав гострих відчуттів. І я тисячу разів просила його триматися від цього місця подалі.

​— Він шукав щось нове, — прошепотіла я, згадуючи нашу останню розмову. — Казав, що звичайні сни йому набридли.

​Я вийшла з лікарні у вечірнє місто. Київ 2077 року зустрів мене стіною неону та дощу. Краплі розбивалися об прозорий дах електробуса, змішуючись з голографічною рекламою, що танцювала на мокрих хмарочосах. Люди-мурахи бігли у своїх справах, заховані під силовими парасолями. Нікому не було діла до мого горя.

​У моїй голові пульсувала одна думка. Якщо лікарі безсилі, якщо технології не можуть дати відповідь, то я знайду її сама. Я піду туди, куди боявся зазирнути навіть Назар. Я пірну в найтемніші глибини "Гіперіона".

​Вдома я під'єднала до себе кастомний нейро-інтерфейс, ігноруючи попередження системи про небезпеку. Мої пальці літали над сенсорною клавіатурою, вплітаючи рядки коду в складний візерунок. Я не просто хотіла увійти в "Гіперіон". Я збиралася його зламати. Знайти той самий "сон", який купив мій брат. І побачити все на власні очі.

​Кілька годин напруженої роботи, і захист впав. Переді мною відкрився список файлів. Більшість із них мали назви на кшталт "Політ над Марсом" чи "Ніч з кінозіркою". Але один вирізнявся. Він називався просто — "Колиска". І саме його завантажив Назар.

​Серце шалено калатало. Я зробила глибокий вдих і запустила симуляцію.

​Світ навколо мене зник. На секунду запанувала абсолютна темрява і тиша. А потім я опинилася посеред туманної галявини під зоряним небом, якого я ніколи не бачила. Повітря пахло травами і димом. Десь далеко співала невідома птаха.

​Це не було схоже на звичайний сон. Це було... реально. Занадто реально.

​Я зробила крок і почула за спиною тріскіт гілки. Я різко обернулася.

​Посеред галявини стояла дівчина в білій вишиванці. Її босі ноги тонули в тумані. Вона посміхалася, але від її посмішки кров холола в жилах. А потім вона підняла руку, і з її пальців почала витікати темрява, що поглинала світло зірок.

​І в цій темряві я побачила його. Перелесника. Вогняного духа, про якого мені в дитинстві розповідала бабуся. Тільки це була не казка. Він був справжнім, і він повільно висмоктував життя з людини, що лежала біля його ніг.

​Це був клієнт, чий сон я зламала.

​Я хотіла закричати, але не могла. Моє тіло було паралізоване жахом. Я була лише свідком. Нереальним, цифровим привидом.

​Але раптом дівчина-мавка повернула голову і подивилася. Не на клієнта. Не на перелесника.

​Прямо на мене.

​Вона бачила мене.

​І в ту ж мить я відчула, як крижаний холод пронизав мою свідомість. Це був не збій програми. Це було щось інше. Щось живе, давнє і неймовірно могутнє. Воно помітило мене. І воно вже йшло по моєму сліду.