Глава 1

—  Цього року на бал до Безликого лорда поїде Іонелла Лібертроп, — над площею лунає мій смертний вирок.

 Від Безликого лорда ще ніхто не повертався. Щороку у ніч на Геловін він приїжджає і забирає одну дівчину, обрану жеребкуванням. Ніхто не знає для чого, навіщо, та що стається з дівчатами. Це данина Безликому лорду, і він на рік успішно  забуває про існування нашого селища. Сьогодні жереб випав на мене. Проте я не збираюся бути покірною жертвою та будь-якою ціною спробую врятуватися. Я стискаю руки у кулаки і намагаюся не показувати страху. Мама ридає у натовпі, дівчата спічутливо дивляться та розступаються, як від прокаженої.

Я виходжу на центр площі. Сонце сідає за обрій і всі, крім мене, одягають маски. Лорд ніколи не чіпає людей у масках. Звідси мені не втекти, не врятуватися, не сховатися, та доведеться зустрітися з невідомістю. Для того, щоб  ця подія не здавалася жахливою, хтось вигадав, що дівчат обсипають золотом і вони живуть у розкоші, хтось запевняє, що вони стають дружинами багатих людей, але я не вірю у ці казочки. Мабуть, я змирилася зі своєю долею і покірно чекаю.

З появою першої зірки ще здалеку чути дзеленькотіння ланцюгів, скрип коліс та наближення чогось масивного. З-за рогу з’являється помаранчева карета у вигляді гарбуза. Химерні, неприродно високі й тонкі колеса, зроблені з чорного заліза, зі скрипом мчать бруківкою. Карета зроблена без жодного вікна і світиться помаранчевим сяйвом, наче всередині горить жертовний вогонь. До кабіни ведуть круті високі сходи, а нагорі видніються глухі двері без жодної ручки ззовні.

Екіпаж запряжений чотирма чорними велетенськими церберами, заввишки з коня, з масивними лапами, які закінчувалися довгими кігтями. Три потворні голови кожного чудовиська виривалися з-під важкої упряжі, скажено гаркали та гризлися між собою. З їхніх роззявлених пащ із жовтими іклами, на каміння стікає густа слина, яка з шипінням миттєво випалює бруківку, залишаючи по собі чорні сліди.

 Карета зупиняється біля мене. Цербери випрямляються, завмирають, і навіть не рухаються. Ніби якась магічна сила їх знерухомлює. Тиша панує на площі, а я тамую подих. Двері карети відчиняються. Звідти виривається густий помаранчевий туман, і з нього з'являється темна постать.

Зі сходів сходить високий надто худий чоловік у темно червоному плащі з високим коміром до шиї. На чорному камзолі сріблястими нитками вишиті завихрені лінії. Його обличчя повністю ховає залізна маска, а темні штани заправлені у високі чоботи. Він повільно підходить до мене. Я тремчу, але не розумію від чого. Від вітру, який нещодавно обвіває сукню та плутає мої світла пасма волосся, чи через незнайомця, котрий стоїть навпроти. 

Він простягає мені руку і мене вкриває хвилею страху. Це не людська рука, а сухі, сніжно-білі кістки фаланг, позбавлені найменшого натяку на шкіру чи м'ясо. Вони нагадують виточені голки, де на середньому кістяному пальці красується масивний перстень з рубіном.

— Твоя черга, пташко. Сьогодні ти поїдеш зі мною на бал, — з-під залізної маски доноситься моторошний хриплий голос. — Дай мені руку.

Я озираюся назад. Натовп стоїть непорушно. Батько в першому ряду опускає голову й дивиться під ноги, боячись зустрітися зі мною поглядом. Ніхто не заступиться, не врятує, не повстане проти лорда. 

Серце калатає об ребра, як спіймана в пастку пташка. Повільно піднімаю тремтячу руку й кладу свої пальці на його холодні кістки. Лорд-скелет стискає мою долоню й повертається до сходів карети. Він допомагає мені піднятися.

Усередині панує напівтемрява. Помаранчеве світло пробивається з тріщин карети. Воно тьмяно освітлює м’які оксамитові сидіння кольору витриманого вина та постать Лорда-скелета навпроти.

Зовні лунає гаркання церберів, карета зривається з місця, і колеса зі скрипом розсікають бруківку. Безликий лорд не ворушиться, але я відчуваю на собі його погляд. 

— Ну, коли почнеш мене благати відпустити тебе? — хриплий голос чоловіка доноситься з-під маски. — Всі ви однакові, спочатку плачете, а потім молите про милосердя.

— І хоч раз благання подіяли на тебе? Я не благатиму, — складаю руки на лікті. — Моє місто віддало мене монстру, як худобу. 

— Монстру? — він трохи нахиляється вперед, і видає  дивний звук, схожий на сміх. — Ні, Іонелло. Монстри залишилися там, на площі. У своїх красивих білих масках. Вони віддали тебе, щоб врятувати власні шкури. А я лише беру те, що належить мені за договором.

Моє серце прискорює ритм. Він знає, як мене звуть. 

— І що буде зі мною?

— Ми їдемо на бал, це все, що тобі варто знати, — розслаблено відкидається на спинку дивану. Я не заспокоююся:

— А що буде потім? 

— Побачиш, не варто відкривати всі секрети. До речі, ми приїхали.

Карета різко зупиняється. Я ледь не падаю з дивану. 

— Як приїхали? Ми ж щойно вирушили.

— Тут недалеко, — у його голосі чується смішок, і я розумію, що він бреше. 

Ця історія написана до Геловіну і бере участь у флешмобі "Гарбуз сторі". Додавайте книгу до бібліотеки, щоб не пропустити продовження. Буду рада, якщо натиснете на серденько біля книги  та підпишетеся на мою сторінку!