12

Арсен сидів та мовчки дивився спочатку на мене, а потім почав розглядати навколишній інтер'єр. Здається, йому зовсім було не цікаво, якого кольору тут стіни чи які візерунки на шторах, але чоловіку було просто ніяково дивитись на мене. Або ж він цього просто не хотів.

— Дякую, тихо сказала я, мнучи в руках серветку, — це було дуже...мило. І неочікувано.

— Я побачив тебе у вікн і. Не планував заходити, якщо чесно, але побачив твій переляканий вираз обличчя і те, як тут розсівся той... Тож вирішив пересвідчитись, чи все гаразд. Як бачиш, моє чуття мене не підвело.

— Тепер ми з тобою квити, — так само тихо говорила. Мабуть, ще досі була під враженням, бо не наважувалась казати впевненіше.

— Тобі варто бути обережнішою, я не завжди буду проходити десь повз...

— Не розумію, з якого дива він взагалі причепився до мене. Ще й говорив якусь маячню, — я необережно перебила Арсена.

— Справді не розумієш? — чоловік врешті перевів погляд на мене. Він виглядав розлюченим чи розчарованим. Я так цього і не змогла зрозуміти.

— Ти на щось натякаєш? Чи я чогось не знаю?

— Цілуватись з незнайомцями в їхніх авто це, по-твоєму, нічого такого. А потім, коли до тебе чіпляються, ти не розумієш, чому...

— Що!? — я відчула, як почервоніли щоки. Як добре, що під шаром макіяжу цього не видно, — звідки ти...

— Я вже казав, Регіно, у нас невелике містечко. Всі один про одного бодай щось, та й знають. І коли тут з'являється розпусна незнайома білявка... Ще й фліртує з місцевим багатієм... — Арсен говорив це так, наче він ображений. Ніби йому неприємна взагалі навіть така думка, що я могла собі таке дозволити. — Про це відразу стає відомо. А цей недоумок-ресторатор — його кращий друг. Звісно ж багатій поділився такою інформацією. Ще й про те, що та білявка просто втекла і навіть не задовольнила усіх його потреб...

— Досить, — я заплющила очі та міцніше стисла свою серветку.

— Ти справді вважала, що така ситуація просто зникне? Це не величезне місто, Регіно. Тут все трохи складніше.

— І як давно ти чув про це? — я не піднімала на нього погляду. Вперше в житті мені стало настільки соромно перед чоловіком. Чоловіком, який, ймовірно... зайняв якесь надто важливе місце у моєму серці. А я цього навіть не помітила.

— Не дуже давно, — байдуже відповів Арсен.

— І це через те ти тоді втік з машини, щоб не бути поряд зі мною?

—Ні. тоді я ще нічого не знав...

— Тоді чому ж? — врешті я підняла на нього погляд. Арсен дивився мені в очі. Я почувала себе ніби під мікроскопом, на якому розглядають всі мої гріхи. — Хоча, не треба, не кажи. Я й так знаю. Відповідь на це питання приходила сьогодні вранці з тобою.

Я різко підвелась та почала нишпорити в сумочці, шукаючи купюри. Поклавши гроші на стіл, мені хтлось якнайшвидше втекти. Сховатись кудись, щоб мене ніхто не знайшов. Кляте місце. Дурнуватий спадок. Я сама себе не впізнаю і мене це лякає. Я боюся закохатися...

— Регіно, — Арсен наздогнав мене практично біля виходу, коли я намагалась зав'язати свій шарф, — не втікай...

— Що? — ображено бовкнула я, — ще не всі принизливі слова сказав мені? Ще не повністю насолодився огидою, яку я в тебе викликаю?

— Давай прогуляємось? Ти не проти? — абсолютно спокійно сказав нотаріус.

— Щ-що? — у мене практично відняло мову, — ти це зараз серйозно?

— Абсолютно. Ти засмучена, розгублена... Можливо в цьому є і трохи моєї вини, то ж я не хочу, щоб ти була в такому настрої. Тим більше, скоро Різдво. Не хочу зіпсувати тобі свята...

— Добре, давай погуляємо, — я перебила його, бо цей потік слів викликав у мене роздратування. 

— Прошу, — чоловік відчинив мені двері і ми вийшли на вулицю.

Вже стемніло, то ж весь шарм прикрашеного до свят міста було відчутно наповну, бо повсюди мерехтіли кольорові вогники. В місті рідко коли можна було зустріти настільки багато ілюмінації десь, крім центральної головної ялинки. А тут наче кожен магазинчик змагався одне з одним за те, в кого буде якравіше та кольоровіше світло. Я уявила, як сусідні продавці наввипередки вішають гірлянди та сваряться одне з одним, що це викликало посмішу в мене на обличчі.

— Ти вже посміхаєшся, — ніби задоволено сказав Арсен, — не думав, що тобі можна настільки легко підняти настрій.

— Просто тут дуже гарно, — я повернула голову, щоб ще раз оглянути вітрини, які ми вже минули, — відчувається справжня святкова атмосфера.

— Кожного року тут так. За це я й люблю наше містечко. Я пробував жити в місті, але зрозумів, що це зовсім не моє. Чомусь там вся ця атмосфера ніби награна... То ж повернувся сюди та живу своє щасливе життя.

— Не думай, що я буду тобі заздрити, — я посміхнулась.

— Хочеш, я покажу тобі ще більш веселіше місце? — Арсен якось пожвавішав та сховав руки в кишенях куртки, — тобі має сподобатись.

— Що ж, спробуй, — я знизила плечима і посміхнулась.

Чоловік пішов вперед, а я пішла слідом, уникаючи великі купи снігу, що залишились, мабуть, від чищення тротуарів. Проте чим далі ми йшли, тим чіткіше я розуміла, куди Арсен мене веде. І з кожним овим кроком моє серце билось все частіше, адже ми наближались до одного з найбільших моїх страхів. Нас зупинив натовп людей, а точніше довжелезна черга. Нотаріус почав посміхатися, а мене починало просто трусити від страху.

— Якщо чесно, в мене це місце асоціюється тепер лише з одним. Бо останнього разу мені довелось тут бути у брудній куртці. З величезною плямою від кави.

— Скільки рзів мені ще треба вибачитися, щоб ти забув про це? —я розлючено фиркнула та почала оглядатись по стронах. Не знаю, що я намагалась побачити чи знайти. Але хотілось звідси якнайшвидше втекти.

— Регіно, з тобою все нормально? — він уважно заглянув у моє обличччя.

— Чому ми сюди прийшли? — я намагалась надати голосу максимаьної байдужості та розслабленості.

— А що не так? Що може бути веселішим взимку, ніж ковзанка? Ти чого? — Арсен спочатку засміявся, але дивлячись на мою реакцію, його настрій такий змінився.