10

— Я йду. Буду пізно, — вигукнула я, коли вже практично вилітала з дому.

— Куди ти? — крикнула мені вслід мама, — а як же вечеря? Я готувала на всіх…

— Ну давайте якось без мене, — я ще раз глянула на себе в дзеркало і вийшла надвір.

Снігопад вже пристойно зменшився і лише легенькі сніжинки літали в повітрі. Я швидко подолала відстань від будинку до воріт, за якими стояла автівка Арсена. Він, звісно ж, не вийшов та не відчинив мені двері, як джентльмен, та на це я вирішила не зважати.

— Привіт. Сподіваюсь, ти не дуже довго чекав мене, — я струсила сніжинки з волосся та повернулась до чоловіка з посмішкою.

— Ні, — він знизив плечима, — встиг за той час закрити деякі робочі питання.

— Отже я все правильно зробила, — я посміхнулась ще сильніше.

— А що… кхм… ти сьогодні якась надто… гарна? — Арсен пройшовся по мені поглядом і від цього по тілу пробігли мурахи.

— Та це… тобі не подобається? — я несвідомо нахмурилась.

— Ні, я не про це, просто… не розумію, для чого? Є якийсь привід?

— Щоб бути гарною, не обовʼязковий привід, — я закотила очі, — може я просто таким чином зробила собі настрій. Але кому я це пояснюю…

Арсен пирснув сміхом, проте нічого нн сказав. Лиш мовчки завів мотор і ми поїхали. І надалі ми теж не розмовляли. Я нервово перебирала пальцями. Не можу пояснити навіть собі, чому зараз в мене таке страшенне хвилювання. Ця розмова біля мого дому мені дуже не сподобалась. Вона створила тривогу і це відчуття чомусь не залишає мене ні на мить. Час від часу я дивилась на нотаріуса, що був абсолютно спокійним. Здається, йому було навіть трохи нудно. То ж я вирішила взяти з нього приклад і все ж взяти себе в руки. І так занадто багато змін в мені відбувається за такий короткий час.

— Ось наш столик, — Арсен провів мене залом і тим часом я роздивлялась. Це був гарний, проте досить простий ресторан. Звісно ж, більшого від цього містечка я й не очікувала.

— Тут мило, — я сіла на свій стілець, який звісно ж, ніхто мені не відставив. Здається, манери для Арсена взагалі неважливі.

Як виявилось, страви він замовив для нас ще тоді, коли бронював столик. З одного боку мені сподобалась така ініціатива, проте з іншого боку… хотілось, щоб він хоча б спитав у мене, що я полюбляю.

— То ж, як твоя нога? — я вирішила почати розмову першою, після того, як ми впорались з першою стравою.

— Нормально. Ще трохи болить, коли ходжу, та вже значно краще, дякую, — обличчя Арсена на мить розпливлось в посмішці.

— Зізнаюсь, я не дуже вірила тоді, що зможу тебе знайти. На мене напав якийсь жахливий відчай… І яке ж було полегшення, коли я почула твій голос.

— Аналогічно, — він кивнув, — я вже просто готувався замерзнути там насмерть. Перед тим уявляючи, як я відпочиваю десь на островах, відвідую гейзери Ісландії, Ніагарський водоспад…

— Ого, — я щиро здивувалась, — невже любиш подорожувати?

— Не те щоб люблю… швидше мрію про це. Насправді, я був лише в деяких країнах Європи і то це був невеликий автобусний тур. Все моє свідоме життя я постійно був зайнятий чимось «важливішим», ніж відпочинок.

— Але і відпочивати теж потрібно, — я зручніше вмостилась на стільці, — інакше вся та робота може стати нікому не потрібною, коли ти загинаєшся від неї.

Я ковзнула поглядом по обличчю Арсена, по його шиї, обережно схованій за коміром сорочки. Пройшлась очима по руках, здається, у нього досить пристойні мʼязи, що також ховалися за одягом. Потім звернула увагу на його долоні, пальці… Вони здаються такими ніжними, хоч і досить великі. В уяві відразу зʼявилися думки про те, як він цими руками обіймає мене, стискає талію, проводить пальцями по шкірі, вище і вище, торкається шиї, контура обличчя, заправляє моє волосся за спину… А потім цілує… Ніжно, обережно, але з впевненим переходом на пристрасть…

— Регіно? — голосніше сказав Арсен.

— Що? Вибач, я… — я вдала, що слухаю його, проте так захопилась своїми фантазіями, що забула кліпати.

— Ти будеш ще другу страву? Чи можливо відразу десерт? Вибач, що я отак все сам відразу замовив, просто зазвичай звик, щоб все і відразу…

— Так, — я посміхнулась, — я буду і те, і те. Не хвилюйся.

— Гаразд, — погляд Арсена був трохи розгублений і мені це страшенно подобалось. Це було так мило. Його поведінка була зовсім інакшою, ніж та, до якої я звикла від чоловіків. І це просто страшенно полонило мене. Хоч я й вже не була голодною і до тих наступних страв майже не торкалась, та я не могла собі дозволити пришвидшити час. Хотілось бути поряд з Арсеном максимально довго.

— А як давно ти нотаріус? — я склала пальці в замок, бо мене справді це цікавило.

— Близько пʼяти років. Насправді, я не дуже планував ним бути, але…це сімейна справа. І мені довелось її продовжувати.

— Справді? — я підняла одну брову, — вибач, що лізу… але ти ж ще молодий. Ну, тобто, у тебе батько не повинен вже бути таким, щоб…

— Він тяжко захворів, — спокійно відповів Арсен, — це сталось різко і дуже неочікувано. Я тоді ще навчався. Це стало шоком для нашої сімʼї і насправді той період був жахливим. Дідусь взяв на себе всю роботу, хоч і вже давно відійшов від справ. А я всіляко намагався витиснути максимум з навчання та практики, щоб відразу взятися за роботу.

— І як він зараз?

— На інвалідному візку. Не розмовляє. Просто…живе. Мама поряд з ним і дуже щаслива, що він хоча б деколи посміхається. Насправді, дуже складна історія… — Арсен опустив очі та стис губи в тонку лінію. І мені справді стало дуже шкода його та його сімʼю. Я поклала свою долоню на його руку та міцно стисла.

— Я впевнена, він пишається тобою. І тим, яким успішним нотаріусом ти є.

— Дякую, — обличчя чоловіка трохи розслабилось, — та я думаю, він цього не розуміє. На жаль.

— Вибач, що зачепила цю тему. Я не…не хотіла…

— Нічого, все нормально, — він махнув рукою, — це моя реальність і я звик до неї. Ти ні в чому не винна.

Мені було страшенно приємно, що у нас вийшла така досить відверта розмова. Щоб не почуватися остаточно винною, я теж розповідала щось про себе, хоч і нічого такого надзвичайного в моєму житті не відбувалося. До кінця вечора Арсен помітно розслабився і я була цьому дуже рада. В моїй голові навіть зʼявились дивні іскорки. Що, може, це наше побачення може перерости у щось значно більше та серйозніше.