9

— То ж… ми ще довго будемо так лежати? — я уважно дивилась в його темні очі, що ніби так само не відривали погляду від мого обличчя.

— Вибач, — Арсен знову засміявся, опустивши голову, — варто було мені відразу самому відчистити цей сніг.

— Гарні висновки, — я закотила очі та відчула, що моя спина вже майже повністю замерзла, — та думаю, нам варто продовжити… рятування автівки.

Чорт забирай, якщо чесно, я б так в тому снігу пролежала цілий день і байдуже, що ставало страшенно холодно. Тільки б Арсен ось так був поряд зі мною, адже через нього всередині я відчуваю щось таке дивне, яке розливається неймовірним жаром по всьому тілу. Арсен ніби на мить зник в якихось своїх роздумах, але потім різко відштовхнувся руками та спробував встати, тримаючи рівновагу. Потім, що мене здивувало, подав руку, щоб допомогти мені піднятися. Вперше я торкнулась його пальців… Вони були холодними, мокрими від розтаненого снігу, проте навіть так я відчула, які вони ніжні. Він мабуть важче ручки в своєму житті нічого не тримав. Я задивилась на те, як моя рука гарно виглядає в його, проте ці мої фантазії різко обірвалися, коли Арсен відпустив мене. Я сховала руки в кишенях та відвела погляд. Щось надто дивне відбувається зі мною.

— Зараз я відчищу авто, спробую його завести і ми поїдемо туди, де ти знайшла мене. Я мушу знайти свій телефон.

— Гаразд, — я байдуже знизила плечима, — але допомагати шукати я не буду.

— І чому ж? — він награно здивувався.

— Дурне питання, — я фиркнула, проте не стримала посмішки. 

Арсен дійсно впорався зі снігом набагато швидше, наче робив це все життя. Потім ми сіли в авто і він почав намагатися завести мотор. Спочатку спроби були невдалі і мені хотілось мало не завити вовком, бо я страшенно хотіла їсти, зігрітися та нормально поспати. Але доля нарешті зглянулась над нами і ми почули такий чудовий звук працюючої автівки. 
На диво, телефон нотаріуса таки знайшовся, хоч і був завалений снігом від чищення дороги. І я була дуже рада, що нарешті ми повертаємось додому. Арсен їхав досить швидко, незважаючи на засніжені дороги. Проте до нашого містечка ми дісталися вже коли смеркалося. Як тільки зʼявилися обриси бабусиного маєтку, у мене навіть долоні спітніли від очікування тепла та зручного ліжка. Та потім я покосилась на Арсена і мені дуже хотілось залишитись з ним ще якомога довше. Але напевно це були лише мої бажання.

— Ще раз дякую за врятоване життя, — говорив чоловік, не заглушуючи мотор.

— Немає за що, — я знизила плечима, — може ти б зробив те саме.

— Може? — він підняв одну брову.

— Ну, ти ж наче недолюблюєш мене, хіба ні? — я схилила голову набік.

— Це взагалі не повʼязано між собою, — Арсен відвернувся до вікна.

— Дякую за компанію, — я важко видихнула і вже торкнулась ручки на дверях, — їдь лікуй свою ногу. Побачимось.

Я практично вибігла з авто, гримнувши дверима. І не встигла я ще дійти до воріт, як Арсен поїхав геть. Я була зла сама на себе і на нього. За те, що він наговорив мені та що ніяк не можу зачепити його на свій гачок. Але й все те, що я відчувала за останню добу… Трясця, та я про це тільки читала і бачила в кіно. Я ж не можу закохатися в нього…

— Доню, це ти? — мене вдома зустріла мама, — де ж ти так довго була?

— Їздила в свій салон, — я з полегшенням скинула з себе важку шубу, що встигла намокнути від снігу, що розтанув. Чомусь усвідомила це лише вдома.

— Їздила? — мама здивувалась, піднявши брови, — на автобусі?

— Ні, — я ледь не простогнала, бо ненавиділа ці її вічні допити.

— Ти так довго була в місті?

— Лише в салоні. Потім мала деякі інші справи та… пригоди. Не мала часу більше ні на що. Але варто буде ще перевірити, як просувається ремонт в квартирі. Ще й ті сусіди так і не зʼявилися. Наче кудись зникли.

— Ти виглядаєш дуже втомленою. Хочеш чаю? — тепло спитала мама.

— Не відмовлюся. І ще я дуже голодна, — я пройшла за мамою до кухні та з радістю сіла за стіл. — А де тато?

— Вони з тіткою вирішили прогулятися. Згадати дитинство. От зовсім недавно пішли.

— Ясно, — я заплющила очі, відчуваючи, як втома все сильніше сковує моє тіло.

— До речі, ми хотіли подзвонити до нотаріуса, щоб він розʼяснив нам одне питання, але так і не змогли з ним звʼязатися.

— І що? — спитала я, не відкриваючи очей.

— Я просто подумала, що можливо ти знаєш. Може ви з ним спілкувалися…

— Та до чого тут я!? — надто голосно сказала, лише стрималась, щоб не вдарити рукою по столу.

— Регіно, я просто…запитала, — мама виглядала одночасно розчарованою і наляканою, — що з тобою?

— А чому ти відразу вирішила питати, чи не знаю я нічого про нього? Знову хочеш щось сказати мені? — в мені бушував ураган.

— Просто він молодий і привабливий… Ти ж не упускаєш такі шанси, правда? — мама зробила такий вираз обличчя, наче дитина, що говорить щось очевидне, яке відоме лише їй.

— Не вірю… Просто не вірю, що ти таке говориш! — я різко відсунулась на стільці та швидко вийшла геть. 

До своєї кімнати я практично бігла, голосно зачинивши двері. Вже в себе я спробувала заспокоїтись, але все було марно. Пальці стискались в кулаки так міцно, що нігті боляче кололи шкіру. Вона знову це зробила. Знову спробувала принизити мене через моє життя. Та яка їй взагалі різниця!? Хіба це повинно хвилювати її… Але чому ж я так сильно злюся, вперше в мене така реакція на слова матері. А може все тому, що фігурант цієї розмови Арсен? Поняття не маю чому, але зараз, все, що з ним повʼязано, викликає в мене дивну реакцію. Я ніколи в житті не закохувалась, якось оминула мене ця участь. Але… тут відбувається щось надто дивне. І я не розумію, як з цим боротися. Якщо це справді кохання? Але ж він абсолютно байдужий до мене. Ще й сказав, що я неприємна йому. Здається, не бачити мені ні спадку, ні якогось особистого щастя. 
Вся ця історія витягла з мене надто багато сил, то ж я дуже швидко заснула і безпробудно проспала ледь не до обіду. Коли прокинулась, то першим ділом мій погляд зачепився за вікно, де я побачила, що знову падає сніг. Здається, ця зима вирішила конкретно з нас познущатися. Я привела себе в порядок та спустилась вниз.