8

Минуло точно більше тридцяти хвилин. Адже я те й робила, що постійно вмикала та вимикала екран свого телефону, поки він остаточно не розрядився. Після цього я важко видихнула та спробувала зручніше вмоститися на сидінні. В авто вже було досить холодно, то ж я намагалась зігріти пальці. Арсен досі не повернувся, а був десь там на вулиці. Очі вже трохи звикли до темряви, проте як я не намагалась, побачити чоловіка біля машини не виходило зовсім. Коли ще працював телефон, я світила ліхтариком і було видно, наскільки сильний падає сніг. Я постукала нігтями по панелі, роздумуючи. Наче й було байдуже, де він там і що робить, але якась незрозуміла тривога почала охоплювати зсередини. Тому я таки наважилась вийти на вулицю. В ту ж секунду відразу пошкодувала про своє рішення, адже снігом засипало так, що можна було б перетворитись на сніговика. Коли очі трохи звикли, я обійшла авто і на моє здивування, Арсена поряд ніде не було. Я відбігла на середину дороги, намагаючись роздивитися хоча б щось. Але крім стіни снігу не було видно нічого. Коли він встиг відійти від машини? В який саме бік пішов? А якщо його хтось взагалі викрав? Всі ці думки почали тиснути зсередини, що миттєво розболілась голова. Звичайним методом рандому я обрала сторону, в яку йти і попрямувала туди, обережно переступаючи ці кучугури снігу і борячись з жахливим вітром. Постійно спотикаючись та застрягаючи в горах снігу, я відчула, що вже добряче втомилась. Озирнувшись назад, зауважила, що автівки вже не видно. Або я так далеко пройшла, або сніг настільки густий. Вся ця ситуація здавалась мені абсолютним відчаєм, ще ніколи я не відчувала себе такою безпомічною. Навіть на очах зʼявились якісь дурнуваті сльози, але я швидко витерла їх, щоб вони просто не замерзли на моїх віях. Пройшовши ще декілька кроків, я зупинилась та зрозуміла, що далі вже просто нема куди йти, тим більше, на моїх підборах.

— Регіно? — почулось десь збоку і спочатку мені здалось, що то просто гра моєї уяви. Але голос повторив це ще двічі, то ж я зрозуміла, що все насправді.

— Що ви тут робите? — я пройшла трохи вбік і опинилась біля якогось незрозумілого паркану, що не загороджував нічого, а просто самотньо стояв край поля. Впираючись до нього, засипаний снігом стояв Арсен.

— Не думав, що буду радий вас бачити, — голос Арсена був захриплий, тихий, наче він щойно прокинувся.

— Ви вирішили ховатися від мене тут? — я підійшла ближче та теж вхопилась за той паркан, щоб легше було стояти.

— Спочатку я був біля авто. Але стало надто холодно, то ж вирішив трохи пройтися. Та ці кучугури… Я впав і підвернув ногу, здається дуже сильно, бо йти далі просто не зміг. Важко доповз сюди, щоб хоча б впертися до цих балок.

— Яка захоплююча історія, — я закотила очі, — називається покарання за гордість.

— А ви як мене знайшли? — він різко перебив мене.

— Йшла за покликом серця, — я пирснула сміхом.

— І ви залишили авто!? — тон нотаріуса відразу змінився, — як можна бути такою безвідповідальною.

— Серйозно? — я підняла одну брову, — хто саме зараз вкраде його? Може якийсь вовк? Чи сова… Хоча думаю, що в таку погоду навіть звірі сидять по своїх норах.

— Але ви вчинили дуже нерозсудливо…

— Гаразд, — я фиркнула, — як скажете. Піду сторожити автомобіль.

Я різко відштовхнулась від паркану та в декілька кроків подолала відстань до дороги. Арсен спробував так само швидко піти за мною, але мабуть його нога дійсно дуже травмована, бо чоловік відразу ж втратив рівновагу і впав у сніг.

— Добре…добре… Дякую, що знайшли мене. Допоможіть, будь ласка мені встати.

Я знову закотила очі. Та все-таки підійшла до Арсена і з неймовірними зусиллями підняла його. Витягнути чоловіка до дороги було ще тим квестом, адже він не міг ставати на одну ногу взагалі. Ми почали плентатись вперед, та на щастя вітер вже дув нам у спину, тому йти було значно легше. Але повислий на мені Арсен додавав зайвих незручностей. Поки ми дійшли до машини, я вже встигла добряче спітніти. Чоловік же за весь цей час не зронив ні слова. Зрештою, ще й розмовляти в такій ситуації я б точно не мала сили. Тяжко-важко я практично запхала нотаріуса на заднє сидіння автівки, а сама сіла поряд з іншого боку.

— Якщо я захворію, це буде на вашій совісті, — я бурчала і запустивши руку собі під светер, зрозуміла, що просто мокрюща. Мабуть, не варто було одягати шубку.

— Д-дякую ще р-раз вам, — Арсен просто тремтів, хоч і намагався це приховати. Мабуть точно добряче змерз, будучи там зовсім без руху.

— А варто було просто залишитись в автівці та не вдавати дурня, — я важко видихнула, бо справді втомилась.

— Це просто…був крик душі…— чоловік відвернувся до вікна і я чула, як дрібно стукається його голова до скла. 

— Ви дуже замерзли…— я якось несвідомо підсунулась ближче до нього і почала розщіпати його куртку.

— Що в-ви р-робите? — Арсен вражено дивився на мене, поки я робила те ж саме зі своєю шубою.

— Вам дуже холодно. А мені надто спекотно. Думаю, ми можемо допомогти одне одному, — я абсолютно безцеремонно притулилась своїм тілом до його грудей. 

 Відчула, як сильно напружились мʼязи чоловіка і він ніби на мить перестав дихати. А я отримала мінімальне полегшення, бо його тіло все ж було доволі холодним. Ми сиділи, практично, обійнявшись. Хоча він своїми руками так і не торкнувся мене. Запах парфумів Арсена був дуже ніжним, ледь помітним. Мабуть він користувався ними ще вранці. 

— Це повне божевілля, — через якийсь час сказав нотаріус.

— Я теж ніколи не бувала в такій ситуації, — пробурмотіла я, бо сиділа з заплющеними очима. Слабкість охоплювала моє тіло все сильніше, а тепло від тіла Арсена було таким приємним, що змушувало розслабитись. То ж в сон мене хилило добряче.

— Цікаво, яка зараз година…

— Не знаю. Мій телефон розрядився. Мабуть пізня вже.

— А свій я, здається, загубив десь там у кучугурах снігу.

— Не думай про це, — бовкнула я, міцніше притискаючись до Арсена. Чи свідомо я звернулась на «ти», не знаю. Але після цього моя свідомість вже остаточно відключилась і я провалилась в сон.