7

На мій телефон прийшло коротке повідомлення. Лише назва вулиці та її номер. Звісно ж, чого ще можна було чекати від цього закамʼянілого нотаріуса. Я ввела адресу в пошук, проте карти нічого путнього мені не показали. На вулиці було вже темно, то ж намагатися шукати самій я не наважилась. Дзвонити Арсену теж не хотілося, тому залишався єдиний та останній варіант.

— Регіночко, щось сталося? — протараторила тітка, відразу ж піднявши слухавку, — я зараз на заняттях, трохи незручно говорити.

— На… заняттях? — здивовано спитала, але потім на іншому кінці почула, як чийсь голос постійно рахує від одного до пʼяти і зрозуміла, що це мабуть щось спортивне.

— То що таке?

— А, так. У мене виникли деякі уточнюючі питання… Ти не могла б мені пояснити, де працює цей наш нотаріус? Він залишав адресу, але карти нічого не показують мені…

— Звісно-звісно. Його офіс просто в старій будівлі, а там проблема з нумерацію і відповідністю…

Тітка почала розповідати якусь чергову маячню і я щиро здивувалась, звідки в неї зʼявився на це час, адже щойно вона займалась спортом і була дуже зайнята. Проте все-таки їй вдалось пояснити мені, де знаходиться кабінет Арсена, а наша з ним прогулянка дозволила мені швидше зорієнтуватися. То ж вже за двадцять хвилин я стояла перед дверима його офісу та набиралась терпіння. Адже з цим чоловіком, поки що, не буває легко.

— Добрий вечір, — я впевнено зайшла всередину, посміхаючись найкращою посмішкою.

— Ви занадто рано, — чоловік навіть не відірвався від свого компʼютера, — у мене ще купа роботи. Здається, я вам казав після…

— Ви сказали ближче до вечора, — я закотила очі та оглянулась. Тут був лише його стіл, стілець для клієнтів та дві невеликі шафи. 

— Не міг уявити, що ви така нетерпляча, — Арсен голосно стукнув пальцями по клавіатурі, а потім мало не істерично почав щось друкувати. Я трохи розгубилась від такої його поведінки, то ж вирішила промовчати. — Вибачте. Просто під кінець року… надто багато роботи…

Він підняв свої окуляри та потер пальцями очі. Я чомусь навіть не звернула увагу на те, що він був в окулярах. Впіймала себе на думці, що чоловіку вони дуже пасують. І нахмурилась сама до себе. Для чого я взагалі звертаю увагу на такі дрібниці?

— Розумію. Власне, мені теж потрібна ваша допомога, щодо моєї роботи.

— Потрібні послуги нотаріуса? — Арсен нарешті глянув на мене, підтягуючи окуляри догори. Я помітила, як сильно у нього були втомлені очі.

— Ні, — я похитала головою, — мені потрібна ваша машина. Адже дуже терміново я маю зʼявитись на роботі. Вирішити купу питань.

— Невже у вас немає авто? — нотаріус більш розслаблено сів на кріслі та відʼїхав трохи далі від столу.

— Є, але… Та це занадто довго пояснювати. Моє авто вдома, а батькове зламане. Ми застрягли тут… І єдиний мій шанс — ви.

— Взагалі-то, у нас тут є громадський транспорт. Ви чудово можете завтра вранці сісти на автобус та дістатися до міста. Регіно, ви наче сама собі створюєте проблеми.

— Ну хіба ж так важко мені допомогти, — я роздратовано гепнула на стілець навпроти нього, — в боргу не залишусь. Ви можете попросити все що завгодно. 

— Геть усе? — Арсен зацікавлено підняв одну брову.

— Абсолютно, — впевнено сказала я. Мені не було страшно, навпаки, занадто цікаво, що ж він може в мене попросити. — Або ж ви можете просто дати мені свої ключі і я зʼїжджу додому сама. А тим часом будете собі тут спокійно працювати…

— Це навіть не обговорюється! — суворо сказав Арсен, — я нікому не довіряю свою машину.

— Здається не тільки її…— пробурмотіла я собі під ніс.

— Ви щось сказали? — він звів брови.

— Ні, — я відкинулась на спинку стільця та закинула ногу на ногу, — то як довго ще вас чекати?

Арсен замовчав та щось уважно вдивлявся у своєму моніторі, клацаючи мишкою. На стіні поряд ще висів годинник, який теж створював шум своїм клацанням стрілки. Ця суміш звуків змушувала мене міцніше стиснути зуби. Чоловік ніби знущався з мене, тягнучи час просто так. А в моїй голові прокручувались вже всі можливі негативні відгуки, що можуть залишити про мій дорогоцінний салон.

— Що ж… думаю, ми можемо поїхати просто зараз, — нарешті заговорив Арсен і я помітила, що монітор його компʼютера згас.

— Як чудово, — я мило посміхнулась та повільно підвелась зі стільця.

До його авто ми йшли абсолютно мовчки. Чоловік не відривався від телефону, а я ж обдумувала можливості, як і далі можна завойовувати його увагу чи навіть звабити. Арсен занадто складна людина і для цього доведеться докласти трохи зусиль. Врешті ми підійшли до чорної іномарки. В мене навіть трохи округлились очі від її вигляду.

— Щось не так? — з цікавістю запитав нотаріус.

— Не думала, що у вас такий смак. Ви здаєтесь… простішим.

— Я не люблю вихвалятися. Це просто авто. Сідайте.

Всередині я зручно вмостилась на пасажирське сидіння спереду. В салоні приємно пахло і було дуже чисто. Від цього я чомусь посміхнулась сама до себе. Арсен починає створювати враження більш приємної людини і це чомусь мені дуже подобається. Я назвала йому адресу і ми досить швидко виїхали на головну дорогу, подалі від містечка. В дорозі ми не розмовляли, лише радіо розбавляло тишу між нами. Арсен уважно слідкував за засніженою дорогою, а я мимоволі слідкувала за ним. Це вперше чоловік викликав у мене якісь такі дивні емоції. Можливо тому, що він просто такий неприступний. Чи це в мені відбулась якась поломка… Чого б дуже не хотілося.

— То це… ваша робота? — Арсен уважно вивчив вітрину мого салону, — ви перукар?

— Звісно що ні, — я закотила очі, — це мій салон. Я власниця. І за моєї відсутності тут вже встигли натворити всякого… Зачекаєте мене тут? Я швидко.

— Без проблем, — він розвів руками, а я обережно вийшла з авто.

Здається, в салоні взагалі не очікували мене побачити, ще й майже перед закриттям. І я на власні очі побачила, як сильно дівчата розслабилися. То ж в нас відбулась довжелезна виховна розмова. Я ніколи не була злою керівницею, завжди йшла назустріч і допомогала. Але натомість хотіла бездоганності. Проте зараз щось пішло не так. Я наказала домовитись з декоратором за вітрину, упорядкувати всі звіти, закупити матеріали та всі потрібні засоби. І ще мільйон різних дрібниць. Все це якось затягнулося, що коли я повернулась до Арсена, він був досить злий. Проте нічого не сказав, а ми відразу поїхали. Після тих важких розмов я була така втомлена, що зовсім забула про те, що хотіла ще заїхати додому, взяти деякі речі, а головне — свою машину. Дивлячись у вікно, я розуміла, що вже встигла засумувати за містом. Мені дуже хотілось повернутися до своєї квартири, знову бігти кожного ранку на роботу. Особливо зараз, в цій передсвятковій метушні. Але натомість я знову вертаюся у те майже забуте містечко, де застрягну ще точно на тиждень, якщо не знайду можливість полагодити татове авто.