6

— Тобто як це? — я глянула на свою руку, а потім знову на чоловіка.

— Абсолютно просто. Це не моя запонка, — Арсен глянув на мене так, наче готовий просто тут і зараз послати куди подалі.

— Чия ж вона тоді? — я стисла запонку в кулаці, — мій батько їх не носить.

— Я не знаю, — Арсен був дуже різким, — зі всієї поваги, та у вас в домі недавно був похорон. Приходили люди. Хіба ж не міг це загубити хтось із них?

— Може й так, — я знизила плечима, — та мені чомусь здалось, що вона саме ваша.

— Що ж…— чоловік гучно видихнув через ніс, — це все?

— Так, — я трохи роздратовано сховала руки в кишені, але намагалась й далі бути милою. Це дуже важливо в моєму хитрому плані — завоювати його прихильність.

— Тобто ви мене розбудили…— він закотив очі, а потім заплющив їх, — зіпсували мені мій вихідний день такою маячнею? Я ж справді подумав, що забув важливий документ, думав, може недодивився вчора. 

— Я вирішила, що таке було б важливим, — я зробила винуватий вираз обличчя. Не знаю, чи подіяло це, але нотаріус, наче, трохи помʼякшав у своїй злості.

— Дякую за уточнення… — він знову закотив очі.

— Я врятувала вас від нудного дня, — я знизила одним плечем, — думаю, ви точно проводите його насамоті, читаючи чергову книгу.

— Що? — його брови злетіли догори, — та це вас вже взагалі ніяк не стосується. Всього доброго.

— Ні, зачекайте, — я обережно зупинила його рукою, — раз ви вже тут… Не покажете мені трохи все? Ну, точніше, хоча б цю центральну площу. Я бачу, ви дуже любите своє містечко, то ж впевнена, екскурсія від вас буде чудовою.

— Я нотаріус, а не екскурсовод, — він сіпнув плечем, щоб прибрати мою руку, — тим більше, з чого ви взяли, що я хочу це робити? Особливо для вас?

— Особливо? Що я вам вже встигла зробити? — мила Регіна тихенько почала зникати, натомість він починав добряче дратувати мене.

— Бо ви поводитесь, мʼяко кажучи, по-ідіотськи. Наче доросла жінка, проте з якоюсь маячнею в голові. Легковажна і байдужа. Вам же все одно на будинок вашої бабусі, правда? Він взагалі не потрібен вам. І я чесно не розумію, чого ця мила жінка вирішила заповісти все це такій…

— Ви мене зовсім не знаєте, — я почала повільно підходити до Арсена, стискаючи пальці в кулаки, — не маєте права робити якісь висновки з двох зустрічей. Та й… чого вас так хвилює будинок? Ви що, самі може захотіли прибрати його собі!?

Я намагалась бути спокійною та триматись, здаватися милою, але він виводив мене з кожною секундою більше. Особливо, коли почав говорити про мене. Ніхто не може так просто зневажливо і грубо висловлюватися в мій бік.

— Мені просто його шкода, — Арсен відвів погляд, — це один з найстаріших будинків нашого містечка. До того ж такий доглянутий та гарний. Він є окрасою, памʼяткою… А ви занапастите таке чудове місце.

— І з чого ж ви зробили такі висновки? — я підійшла ще ближче. Нас розділяв всього лиш один крок. Чоловік дивився на мене впевнено і так, наче я зовсім не варта його уваги.

— Думаю, цю дурнувату розмову варто завершувати, — раптом здався Арсен, — це ні до чого не приведе. Кожен залишиться при своїй думці. Всього вам доброго, Регіно.

— Але я попросила вас…— я не могла дозволити йому піти, просто не могла, — невже у вас немає вільної хоча б години?

— У мене сьогодні мав бути весь вільний день, — нотаріус розвів руками, — але якщо ми вже тут… То гаразд, я покажу вам трохи нашого міста.

— Містечка, — я посміхнулась.

— Колись воно було містом, — серйозно сказав Арсен, — але потім різні події, ситуації, зміна влади, війни…

І він почав розповідати мені історію цього місця ледь не з первісних часів. Тим часом ми повільно почали проходили вулицею. Я мала надію, що він просто розкаже, де і що знаходиться та можливо якусь коротеньку історію. Але Арсен вирішив прочитати мені цілу лекцію, якщо не більше. І якщо чесно, мені взагалі не було цікаво це слухати. Я йшла поряд з ним і просто час від часу кивала і посміхалась. Мені потрібно було зачарувати його, звабити. Це для мене простіше простого. Та в його очах я бачила лише байдужість. Наче він не помічав мене або ж я для нього була просто онукою його колишньої клієнтки. 

— Власне… думаю, це все, — сказав Арсен, коли ми врешті зупинились. Його історія зайняла мабуть більше двох годин.

— Що ж, це було захоплююче, — я намагалась посміхатися, хоча просто мало не вмерла від нудьги. Він стільки всього розповідав, що мені не вірилось, що це місце було таким колись. Від тієї історії зараз майже нічого не залишилось.

— Радий, що вам було цікаво, — чоловік зміряв мене скептичним поглядом, — ви майже не позіхали.

— Просто холодно, — я махнула рукою, — а на холоді мене завжди хилить в сон.

— Скажіть, чого ви добиваєтесь, Регіно? — різко спитав Арсен.

— Перепрошую, — я підняла одну брову, — що це ви маєте на увазі?

— Оця ваша…награна зацікавленість. Доброта, намагаєтесь бути милою, хоча нею зовсім і не є. Для чого все це?

— Здається, ваш мозок трохи…промерз, — рявкнула, — варто одягати шапку.

— Ви хочете задобрити мене, щоб уникнути виконання умов вашої бабусі? Хочете отримати спадок просто так? Щоб я вдав, що ви все зробили…

— Та за кого ви мене маєте! — я обурилась, хоч і брехливо. Трясця, як цей самовпевнений нотаріус зміг повністю розкусити мої плани. Він взагалі не піддається на будь-які мої прийомчики. Будь-який інакший чоловік вже б давно сам переписав своє майно на мене. А цей…

— Я вже вам казав, — Арсен схилив голову набік, — і ще раз повторювати не збираюсь. Тим більше, що й не уявляю, чи зміг би змінити свою думку.

— Ви можете думати що завгодно, — я витисла з себе посмішку, — та правду можу знати тільки я.

— І до речі, — він трохи розвернувся назад, — вам не обовʼязково йти через той парк. Отут є чудова асфальтована дорога. Це всього лиш на хвилину довший шлях. Але приємніший.

— Ви хвилюєтесь за мене? — я підняла брову.

— Просто кажу, — він знизив плечима, ніби знущаючись.