4

— Регіно, — батько назвав моє імʼя суворо, хоч і намагався здаватися спокійним, — вибачте нас, це просто…

— Нічого страшного, — нотаріус зупинив батькові пояснення, — я зустрічався з різними…спадкоємцями.

Його очі невідривно слідкували за мною, а я лише намагалась не дуже сильно показувати своє невдоволення. На мить в залі повисла абсолютна тиша. Було чути лише потріскування дров у каміні та шелест паперів, які продовжував перебирати нотаріус. Я вальяжно пройшла до вільного місця на диванчику, опинившись поряд з тіткою. Мама не відривала від мене очей. Мені здавалося, що в цей момент всі тільки й намагаються зрозуміти, що в моїй голові. Що вся увага прикута лише до мене. І це страшенно злило. Та я вирішила показати всім свою байдужість, витягла телефон та почала грати в якусь першу-ліпшу гру, що в мене була.

— Думаю… ми залишимо вас, — мама повільно підвелась, проводячи руками по своїх штанах. — Ми вже зі всім ознайомлені, а наша донька ні. Та й… на кухні нас чекає гора продуктів.

— Саме так, — її підтримала тітка, — сподіваюсь, ви залишитесь у нас на вечерю?

— Це дуже мило, — коротко посміхнувся нотаріус, — але думаю, я заважатиму вашій сімейній ідилії. Тим більше…

— Жодних відмов, — тітка зупинила його жестом, — ви стільки зробили для нашої мами, для нашої сімʼї. Це просто маленька подяка.

Мама з тіткою вийшли, а батько ще якийсь час залишався з нами. Я провела жінок поглядом і на мить мені здалось, що тітка… заграє з нотаріусом? Інакше, для чого їй взагалі запрошувати посторонню невідому людину на вечерю? Я посміхнулась сама до себе, бо він був десь мого віку, а тітка, звісно, вже немолода жінка. В залі продовжувала стояти тиша і здається, тато зрозумів, що справа не просувається через нього. То ж так само швидко пішов геть. Після цього пильні очі зупинились на мені. Але ця дурна гра так зацікавила мене, що я не могла відірватися. Проте чудово бачила, як він дивиться на мене.

— І для чого було влаштовувати таку сцену? — з насмішкою пробурмотіла, — як я встигла помітити, у вас ще є пальто. А зробили таку драму через дурну куртку.

— До вашого відома…— він прочистив горло, — та пляма не відчистилась. Не відіпралась. То ж ви зіпсували мені улюблену річ.

— Байдуже, — я програла в грі та розлючено відкинула телефон подалі на диван, — я ні в чому не винна.

— І чому я не здивований, — він похитав головою, — що божевільна незнайомка і спадкоємиця, яка вперше за мою карʼєру не захотіла чути заповіт — одна і та ж людина. Я б мав здогадатися.

— Вважаєте себе Шерлоком Холмсом? — я засміялась, — тоді ваша дедукція не спрацювала.

— Це ваш якийсь специфічний гумор чи… — він сіпнув головою, — ви просто знущаєтесь?

— Що ж, — я важко видихнула та охопила пальцями своє коліно, — я хочу отримати те, що належить мені.

— Звісно, — він коротко посміхнувся, — у мене є всі потрібні для цього документи. Але, я сподіваюсь, ви хоча б читали копію, яку я залишив вашій сімʼї?

— Читала. Але не зовсім зрозуміла всі деталі, — я лагідно посміхнулась, щоб здаватись милою. Тільки б все це нарешті закінчилось і я змогла повернутись додому.

— Отже, померла…тобто, ваша бабуся, ще за життя почала співпрацю зі мною. Все детально пояснювала, розказувала. Тому цю ситуацію я знаю досконало. Ви, Регіно Олександрівно, — він зробив паузу та підняв на мене очі, — стаєте власницею цього маєтку разом із землею та деяких фінансових заощаджень…

— Ну, я це знаю, — я схрестила руки на грудях.

— Можна не перебивати мене? — нотаріус був не злим, проте я чудово бачила, що він дратується, — так… ви стаєте власницею через виконання деяких умов. Це: проживання в цьому будинку мінімум шість місяців після смерті вашої бабусі, заміжжя — через рік, а також народження дитини. Ну але це, як казала ваша бабуся, вже просто як приємний бонус. Тобто, проживання та заміжжя. Ось дві основні умови задля отримання вашого спадку.

— Але ж це повна маячня, — я міцно стисла зуби, спостерігаючи за надто серйозним виразом обличчя нотаріуса, що означало, що він точно не жартує. — А якщо я не буду цього робити?

— Ваша бабуся казала, що якщо ви відмовитесь, то все її майно продати. А гроші витратити на різноманітну благочинність.

— Чому ж не її дітям? — я підняла одну брову.

— Це мені вже невідомо, — він голосно закрив свою папку, — я не лізу в чужі сімейні відносини. Лише виконую свою роботу.

— Дивно. Бо ви схожий на скандаліста. Та що ж, ви точно ним є. Згадуючи нашу минулу зустріч.

— Забув додати… за виконанням чи невиконанням умов слідкуватиму особисто я. То ж… звикайте, що час від часу ми будемо бачитись, — нотаріус розплився в їдкій посмішці, наче йому приносило задоволення те, що я злюсь.

— Все ще ображаєтесь через куртку? Та оплачу я вам цю хімчистку. Я ж… тепер маю великий спадок.

— Ні, не маєте, — він похитав головою, — лише можете мати. Та якщо чесно, я чомусь сумніваюсь, що ви, Регіно, погодитесь на все це.

— Вибачте, та… як вас звати? — я зацікавлено схилилась вперед.

— Арсен.

— О-о…— я ледь стримала сміх.

— Господи, — він заплющив очі та потер пальцями переносицю.

— Пробачте, — я знову посміхнулась, — просто ви нотаріус і це… імʼя, як у мережі супермакетів. Ця вся ситуація мене вже настільки довела, що я в істериці. Тому мені смішно.

— Ну ви ж наче доросла людина, — Арсен дивився трохи з-під лоба. Може я образила його? Насправді, байдуже. Я дійсно вже просто не витримую цієї напруги. Наче весь світ зійшовся проти мене.

— Що ж, ви вже все обговорили? — в залі знову зʼявилась тітка, — у нас вже все готово, то ж запрошуємо до столу.

— Мені справді дуже незручно, — Арсен підхопився, тримаючи руку на грудях, — думаю, мені варто піти.

— Так, — я піднялась слідом, — у нього безперечно дуже багато справ. Це ж серйозна людина. Йому от, потрібно ще купити нову куртку.

Я кинула косий погляд в його бік, а потім просто розвернулась та попрямувала на кухню до батьків.