3

Чи це справді моя жахлива втома, чи недоспані останні декілька ночей, чи просто сон на новому місці, до речі, на шикарному ліжку… Але я просто ніяк не могла прокинутись. Настільки міцно та солодко спала, що здавалося, не встану ніколи. Та зрештою, я солодко потягнулась і глянула у вікно, що було просто поряд з ліжком. Досі падав сніг і подвірʼя ще більше потонуло у кучугурах. Від уявлення того, як зараз на вулиці, по спині пробіг неприємний холод. Телефон показував майже дванадцяту годину дня. Я дуже давно так довго не спала, бо постійно була в роботі чи інших справах. Зрештою, мені подобаються такі вихідні, проте надовго вони точно не затягнуться. Потім я зауважила купу пропущених дзвінків. Точно… я ж мала послухати нікому не потрібний заповіт. Широко позіхнувши, я таки вилізла з-під теплої ковдри, привела себе в порядок та спустилась вниз. З вітальні лунали голоси та навіть сміх. Мене це порадувало, що більше ніхто не горює та не вдає скорботу. Тітка з мамою щось обговорювали, а тато, звісно ж, читав газету. Не знаю, де він взяв її у цьому королівстві снігу.

— Доброго ранку, — я повільно підійшла до них та сіла у звичне для себе крісло.

— Ранку? — тітка засміялась, — ти годину взагалі бачила?

— Я вперше за пів року, мабуть, дозволила собі поспати так довго. Так що не треба мене засуджувати.

— Чому ти не прийшла на слухання заповіту? — серйозно спитала мама.

— Бо… не хотіла? — я розвела руками, — я не бачу в цьому ніякої потреби. Бабуся мене ненавиділа, то ж я ні на що не претендую. І взагалі… якщо ви й так збираєтесь залишатись тут, я тоді візьму авто і повернусь додому. І я не питаю дозволу, а ставлю перед фактом.

— Що ж, — тітка загадково посміхнулась, — думаю, таки варто тобі це прочитати.

Вона протягнула по столу до мене папір складений вдвоє. Я оцінила спочатку її емоції, потім мами, потім тата. Кожен з них реагував по-різному. Але в них трьох було щось спільне. Я не могла цього вловити, то ж повільно взяла до рук той папірець та розгорнула його. Прочитане ввело мене спочатку в ступор, а потім в шок.

— Стоп, зачекайте… А… а… а як же так… будинок, гроші… це… чому все це мені!? — я підскочила на ноги.

— Може тому, що ти єдина онука? — тато відірвав погляд від газети.

— А як же ви? — я глянула на батьків, — а як же ти? Чому бабця не залишила нічого рідній доньці?

— Не хвилюйся, — тітка махнула рукою та надпила свій чай, — вона дала мені все що треба ще за життя. Я нічого не потребую.

— Але це неправильно! Ви… ви її діти, це… Що я маю з цим робити?

— А ти її онука. Думаю, не так вона вже й ненавиділа тебе, Регіно, — сказала мама.

— Що ж…— мій шок трохи стих і натомість прийшло усвідомлення, — тоді це дуже круто. Давно мріяла про будинок для усамітнення. І коли я це отримаю? Є якісь строки?

— А там все пише… трохи нижче, — сказала мама з якоюсь загадковою посмішкою.

— Це все вступає в силу… Після пів року життя в маєтку!? Після весілля!? Після… що!? Хто це вигадав? Це жарт такий? — мене аж затрясло від усвідомлення всього, що там було написано.

— Нотаріус показував нам папір, де бабця все це написала своїм почерком. Так що, вона запланувала таке вже дуже давно.

— Я не вірю, — я гірко посміхнулась, — це ваших рук справа, так? Вирішили втілити свої дурні ідеї через спадок?

— Регіно, будь ласка, — мама знову це сказала і всередині все наче закипіло.

— Я не збираюся жити й далі за вашими правилами! — я відкинула той дурний заповіт і підвелась, — когось іншого обманюйте. А мене це вже дістало!

— Сьогодні ввечері прийде нотаріус. Так як тебе не було вранці. Він все тобі пояснить.

— Не збираюсь нікого слухати. Ввечері мене вже тут не буде.

Я розвернулась та гордо пішла геть. Знову в цьому будинку знаходитись було гірше пекла. То ж я вдяглась тепліше і попленталась надвір. Вирішила пошукати більш безпечну дорогу до центру. Таки знайшла, проте вона була майже на двадцять хвилин довшою. Тепер розумію, чому в тому парку була стежка. Я зайшла в перший-ліпший ресторанчик, бо була страшенно голодною. Меню, звісно, було скромне, проте саме зараз до цього було байдуже.

— Це просили передати вам, — поряд зі мною зʼявився невеликий десерт, коли я вже майже закінчила свій пізній сніданок.

— Справді? — я широко посміхнулась, — звідки це?

— Ну, звісно, просили не казати, — офіціант теж посміхнувся, — але це від он того чоловіка, що сидить біля вікна.

Офіціант пішов і я поглянула на того, хто вирішив мене побалувати. Це був приємний чоловік, який досить солідно виглядав. Я легенько посміхнулась та помахала йому самими пальчиками в знак подяки. Це його неабияк потішило, бо посмішка на обличчі зʼявилась миттєво. І за якийсь час ми вже сиділи разом за одним столиком.

— Тут рідко коли можна побачити таку неймовірну красу, — він говорив так, наче мною заворожений.

— Ви праві. Я тут проїздом. І зовсім скоро мене вже тут не буде.

— Що? Ні, не крайте мені серце. Така зірка не може вислизнути з моїх рук.

— Ще й як може, — я розсміялась, — ви надто самовпений. Я таке люблю…

— Справді? — він хитро посміхнувся, — бо я впевнений не лише в собі.

— Ну звісно, — я підтримала його хитру посмішку, чудово розуміючи, про що він говорить. Та його кандидатура зовсім не зацікавила мене, щоб переспати. То ж обережний, проте впевнений дотик до його руки і от вже через дві хвилини ми пристрасно цілуємось на задньому сидінні його авто.

— Ти неймовірна, — важко дихаючи, сказав чоловік, — просто... Я ще не зустрічав таких вишуканих жінок.

— Ну годі тобі, — я засміялась, — абсолютно звичайна. Нічого особливого.

— Жартуєш? — він підняв обидві брови, — та я хоч вже готовий одружитися з тобою.

— Стій-стій, — я вперлась рукою до його грудей, — куди ж так поспішати? Ще купа часу попереду.

— Ти так думаєш?

— Звісно. Але зараз, на жаль, я вже мушу йти.

— Що? Куди? — спантеличено спитав чоловік, коли я поправляла своє волосся.