2

Я не любила похорони. Ніколи на них не бувала, та мене лякала навіть сама думка про це. В фільмах чи в новинах по телевізору, в стрічці новин соцмереж я завжди швидко перемикала та прогортувала таке. Не хотілося навіть знати подробиць такого дійства. Коли я народилась, то у мене була лише ця єдина бабуся. Тому все життя мене оминала ця похмура та сумна ситуація. Проте не цього разу.  
Бабусю поховали скромно, в колі найрідніших, без жодних пишнот, бо вона так хотіла. Тато плакав, як і його сестра. Ми ж з мамою тримались більш стійко, щоб підтримати його. Та мені, насправді, не було сумно. Я практично не знала бабусю, ми не були близькими, хоч і були рідними по крові. А я не була настільки емпатичною, щоб плакати за, практично, чужою та незнайомою для мене людиною. Після похорону ми повернулись до бабусиного маєтку. Я дуже давно тут не була, то ж вирішила трохи пройтись та позаглядати у кімнати. Насправді, дивно, що бабуся захотіла таке скромне прощання, зважаючи, якими статками вона володіла. Я вже точно не памʼятаю, чим вони з дідусем займалися, хоча, і цей маєток має вже дуже багато років. Його будував ще мій прапрадідусь. В цьому місці поєднувались вінтаж та старовина разом із сучасним та стильним ремонтом. Тут точно можна було б знімати фільми.

— Коли ми поїдемо додому? — я знайшла маму в одній зі спалень, коли закінчила свою невеличку екскурсію.

— В цій кімнаті ми з твоїм татом жили одразу після весілля, — з неприхованою теплотою сказала вона, — скільки ж спогадів…

— Мамо! — я мусила підвищити голос, щоб витягти її з ностальгії.

— Ох, доню. Ти налякала мене. Вже розглянула тут все?

— Питаю, коли ми поїдемо додому. Тут, звісно, цікаво, але…

— А хто сказав, що ми поїдемо? — мама дивилась так, наче я сказала найбільшу в світі дурницю.

— Тобто? Чека-ай, ми що будемо тут всі свята!?

— Може навіть і більше, — вона знизила плечима, — треба буде відправити когось, щоб привіз побільше речей.

— Мамо, але я не можу тут застрягнути на всі свята. І взагалі… я мушу вести свої справи.

— У тебе просто салон краси, Регіно, — мама закотила очі, — декілька макіяжів та укладок можуть зробити і без тебе.

— Я мушу все контролювати! — я міцно стисла зуби, — я дорожу своєю репутацією.

— Якою саме? — мама з насмішкою підняла брови. Звісно, вона знала, який у мене стиль життя та як вдало я вмію крутити чоловіками. Вона не засуджувала мене, проте часто могла вставити їдкий коментар на цю тему.

— Чому ми мусимо залишитись тут? — я врешті здалась та важко видихнувши, гепнула на ліжко.

— Це рідний дім твого тата. Він тут виріс, тут пройшла його юність. Тут ми одружились, я була вагітна тобою… Цей будинок — величезна частина нашого життя. Тим більше, ми втратили бабусю… Тепер тато картає себе за те, що не навідувався до неї частіше, що постійно був зайнятий.

— Частина ВАШОГО життя, ВИ втратили бабусю. Чорт, та я тут бувала мабуть рідше, ніж будь-де взагалі. І бабці для мене практично не існувало, бо за ті два рази, що ви намагались мене сюди відправити, ми не полюбили одне одного, а зненавиділи. То ж мені цілком байдуже на вашу ностальгію та дурні спогади. Це не було моїм життям. І не буде!

Я знервовано піднялась на ноги та попрямувала геть. Спочатку таки заблукала в цих коридорах, та потім все ж знайшла вихід надвір, вхопивши свою куртку. Сніг та вітер неприємно вдарив в обличчя, як тільки я відчинила двері. Тут сніжило значно сильніше, ніж в місті і мене це дратувало. На подвірʼї було купа дерев та кущів, що затримували цей сніг, то ж навколо будинку назбирались вже пристойні кучугури. Ми тут лише добу, а наше авто добряче засипало. І чому я тільки повелась на ту казочку, що одним автомобілем їхати краще та веселіше. Була б тут моя машина, то б і сліду мого тут уже не було. Я мотала кола навколо будинку, намагаючись опанувати свій гнів та змогти хоч трохи зрозуміти батьків. Але виходило це дуже погано, я б сказала ніяк. За цим я не помітила, як вийшла за межі маєтку та опинилась позаду території, в якомусь невеликому парку. Дуже цікаво, що за тими деревами на подвірʼї його навіть не видно. Сніг був ідеально рівний, без жодного сліду. Для мене це виглядало як приречення, що тут зовсім немає людей. Та пройшовши далі, таки натрапила на вузьку стежку, якою йшло мабуть людини три. Глянувши на величний холодний маєток мені не дуже хотілось зараз туди повертатися, то ж моя цікавість перемогла і я пішла тією стежкою. Вона вивела мене, як я зрозуміла, на центральну вулицю цього містечка. Виявляється, тут навіть були якісь заклади та магазинчики. Все вже прикрасили до свят, повсюди висіли гірлянди, декоративні ялинки та інші атрибути святкового настрою. І тут я згадала, що зовсім забула про вітрину свого салону. Адже кожного року з дизайнером ми вигадуємо нові прикраси. Я дістала свій телефон, щоб зателефонувати та виправити цю жахливу ситуацію, проте виявилось, що тут немає мережі. Повз мене пробігли діти, що кидались одне в одного сніжками та голосно сміялися. На мить я задивилась на них та позаздрила цій безтурботності. Але вже за секунду згадала, що застрягла в цьому місці на довжелезні дні. Хоча... хто мені може вказувати, як я маю жити? Завтра ж зберу свої речі та повернусь додому. 
На щастя, в куртці я знайшла готівку, то ж мені вдалось купити собі каву. Якщо так можна було назвати ту гидоту, яку мені дали. Хоч і через декілька ковтків цей напій став доволі приємним. Я продовжувала прогулюватись невеликими вуличками і зупинилась біля ковзанки, де було купа людей. Мабуть, це одна з єдиних розваг цього містечка, то ж я теж зупинилась і просто дивилась, як люди катаються. І це вражало, бо в своєму житті я ще жодного разу не ставала на ковзани. Не знаю, на скільки я зависла, та коли підняла очі, то помітила, що вже добряче стемніло. А людей біля ковзанки ставало все більше. Я скривилась від огиди та спробувала піти геть, щоб вже повернутись додому. Люди, як заворожені йшли вперед і здавалося, що я єдина, хто йде в протилежному напрямку. Моя кава вже була холодною, то ж більше пити я її не змогла. І в цьому натовпі хтось випадково штовхнув мене і моя рука зі стаканом гепнулась об чиїсь груди, звісно ж, розливаючи каву.