11. Дитя Рівноваги

Рея йшла лісом уже кілька годин.

Сонце піднімалося все вище.

Світ здавався зовсім іншим.

Кожен подих був сповнений життя.

Кожен крок луною відгукувався в її серці.

Вона більше не почувалася чужою.

Рейнор прийняв її.

І тепер сама земля ніби знайомила її зі своїми таємницями.

Раптом Рея зупинилася.

Попереду, на невеликій галявині, вовчиця лежала біля поваленого дерева.

Вона важко дихала.

Поряд тремтіли троє маленьких вовченят.

Одне з них жалібно скавуліло.

Рея повільно наблизилася.

— Не бійся…

Вовчиця підняла голову.

Її бурштинові очі уважно дивилися на Рею.

У них не було злості.

Лише втома.

Рея обережно опустилася навколішки.

— Я не заподію вам шкоди.

Вона простягнула долоню.

Вовчиця не відступила.

Лише торкнулася її руки холодним носом.

У цю ж мить Золоте Серце Реї забилося сильніше.

Вона відчула її біль.

Відчула втому.

Відчула страх за дітей.

І ще…

Голод.

Рея заплющила очі.

— Я розумію…

Тихо прошепотіла вона.

— Ти боїшся не за себе.

Ти боїшся, що вони залишаться самі.

По щоці Реї скотилася сльоза.

— Як ти це відчуваєш?

Пролунав голос Місяця.

Рея не відкривала очей.

— Я не знаю…

Я просто…

Відчуваю її серце.

Місяць відповів лагідно:

— Ні.

Ти відчуваєш життя.

Рея обережно поклала долоню на груди вовчиці.

Її Золоте Серце билося спокійно.

І цей спокій, мов хвиля, перейшов до виснаженої матері.

Вовчиця заплющила очі.

Її дихання стало рівним.

Вовченята одразу притулилися до неї.

Ніби теж відчули, що небезпека минула.

Рея усміхнулася.

— Я нічого не зробила…

— Ти зробила найважливіше.

Ти була поруч.

Запала тиша.

Над галявиною кружляли метелики.

Вітер гойдав верхівки дерев.

А десь удалині дзвенів струмок.

— Реє.

Вона підняла голову.

— Чому ти врятувала вовченя тієї ночі?

— Бо воно було беззахисним.

— А зараз?

Вона поглянула на вовчицю.

Потім на маленьких вовченят.

І тихо відповіла:

— Бо вони — родина.

Місяць мовчав.

— А якби на її місці була жінка з немовлям?

Рея навіть не замислилася.

— Я зробила б те саме.

— Чому?

Вона усміхнулася.

— Бо для серця немає різниці.

Настала довга тиша.

Місяць ніби чекав саме цих слів.

— Саме тому ти — Дитя Рівноваги.

Не тому, що носиш Золоте Серце.

Не тому, що твоя кров стала блакитною.

І не тому, що я тебе обрав.

Рея уважно слухала.

— Ти стала Дитям Рівноваги в ту мить, коли перестала ділити життя на “своє” і “чуже”.

У світі запанувала така тиша, що було чути лише биття її серця.

— Запам’ятай це.

Одного дня люди назвуть тебе Матріархинею.

Вовки називатимуть Хранителькою.

Діти — Матір’ю.

Але для самої Рівноваги ти назавжди залишишся її дитиною.

Рея підняла очі до неба.

Повний Місяць ще ледь виднівся у блакиті ранкового неба.

Вона поклала долоню на Золоте Серце.

— Я обіцяю…

Я ніколи не забуду, ким була до цієї ночі.

Бо саме та дівчина навчила мене любити.

А без любові немає Рівноваги.

Місяць нічого не відповів.

Лише легкий вітер торкнувся її обличчя.

І цього було достатньо.

Рея підвелася.

Попереду на неї чекав великий світ.

Та тепер вона знала найголовніше.

Не світ мав навчитися жити поруч із нею.

Це вона повинна була навчитися любити весь світ однаково.