9. Блакитна кров

Ранок повільно приходив до Рейнора.

Місячне світло ще не згасло, але перші сонячні промені вже торкалися верхівок дерев. Небо завмерло між двома світами.

Так само, як і вона.

Рея сиділа біля струмка.

Вода тихо текла між камінням.

Вона дивилася на свої долоні.

Срібне волосся спадало на плечі, а під тонкою шкірою ледь помітно світилися блакитні вени. На грудях рівно й спокійно билося Золоте Серце.

Вона досі не могла звикнути до себе.

До нової Реї.

До нового життя.

— Хто я тепер?..

Легкий вітер торкнувся її волосся.

Листя тихо шелестіло, ніби сам ліс уважно слухав її.

— Ти все ще Рея.

Вона підняла очі до Місяця.

— Але я вже не та дівчина, яка тоді врятувала вовченя.

— Ні.

— Я більше не людина?

— Ти завжди будеш людиною. Бо лише людське серце здатне добровільно пожертвувати собою заради тих, кого навіть не знає.

У грудях стало тепло.

— Тоді чому я така інша?

Рея підняла маленький гострий камінець і обережно провела ним по кінчику пальця.

Ледь відчутний біль.

На шкірі виступила крапля крові.

Вона завмерла.

Кров була блакитною.

Ніжною.

Світлою.

Наче саме місячне сяйво текло її жилами.

— Це... — ледь прошепотіла вона. — Чому?

Місяць мовчав.

Так довго, що Рея вже подумала, ніби відповіді не буде.

Та нарешті почувся його спокійний голос:

— Тому що я вдячний тобі.

Рея здивовано підняла голову.

— Мені?

— Так.

— Але... я нічого не зробила.

Легкий вітер пробіг галявиною.

Струмок заспівав голосніше.

— Ти віддала мені найдорожче, що мала. Свою душу. Не заради слави. Не заради сили. Не заради вічного життя. Ти зробила це лише для того, щоб двоє дітей одного світу більше не вбивали одне одного.

Рея мовчала.

Очі наповнилися сльозами.

— Я... я не могла інакше...

— Саме тому ти стала Обраною.

— Але це був мій вибір.

— Так. І саме тому він безцінний.

Місяць ненадовго замовк.

— Я не можу повернути тобі життя таким, яким воно було. Не можу повернути дитинство. Родину. Тих, хто любив тебе понад усе...

— Брати... — ледве чутно промовила Рея.

— Не можу повернути людську долю. Не можу зробити так, ніби тієї ночі ніколи не було.

Рея слухала, затамувавши подих.

— Але я можу подякувати. Ніхто ніколи не бачив мого Серця. Тепер воно б'ється у твоїх грудях. І ніхто ніколи не бачив моєї вдячності. Відтепер вона тече твоїми венами.

Рея знову подивилася на блакитну краплю.

— Це...

— Це моя вдячність. Не нагорода. Не благословення. І навіть не сила.

Лише вдячність.

На її вустах з'явилася усмішка.

— Вдячність має колір?

— Має... коли вона щира.

Блакитна крапля зірвалася з пальця й упала на землю.

Там, де вона торкнулася трави, спалахнуло маленьке блакитне світло.

Воно швидко розчинилося.

Та трава стала ще зеленішою.

Крихітна квітка, схилена нічною прохолодою, повільно розкрила свої пелюстки.

Рея здивовано подивилася на неї.

— Я вилікувала її?

— Ні.

Місяць лагідно усміхнувся.

— Ти лише нагадала їй, що життя прекрасне.

Рея тихо засміялася крізь сльози.

— Невже одна крапля може зробити так багато?

— Не крапля.

Намір.

Добро ніколи не починається з великого.

Воно починається з одного Серця.

Вона мовчки поклала долоню на груди.

Золоте Серце билося рівно й спокійно.

— Воно — мій дар світові?

— Так.

— А блакитна кров...

— Мій дар тобі.

Рея знову підняла очі до Місяця.

Уперше від початку цієї ночі вона бачила перед собою не незбагненну силу.

Вона бачила того, хто теж умів любити.

— Дякую... — прошепотіла вона.

Місяць нічого не відповів.

Його світло лише стало трохи теплішим.

Бо справжня вдячність не потребує гучних слів.

Вона живе у вчинках.

У серцях.

Рея ще раз подивилася на блакитну кров.

І зрозуміла.

Відтепер кожна її крапля нагадуватиме світові не про могутність Обраної.

А про те, що навіть найвеличніша сила схиляється перед безкорисливим вибором.

Саме так народилася Блакитна кров.

Не як символ влади.

І не як символ порятунку.

А як вічна подяка Місяця своїй першій Обраній.