Глава ІІ. Священна 7. Рейнор

Рея розплющила очі.
Над нею простягалося нічне небо.
Те саме.
Повний Місяць мовчки спостерігав за світом.
Вона повільно підвелася.
Долоні торкнулися землі.
Теплої.
Живої.
На мить усе навколо завмерло.
Наче сама земля впізнала її.
Рея заплющила очі й глибоко вдихнула.
Повітря пахло хвоєю, дикими травами та прохолодною водою.
Сам ліс ніби вітав її повернення.
Вона зробила кілька кроків.
І раптом завмерла.
Це було саме те місце.
Старий дуб.
Той самий.
Його могутнє коріння, під яким колись тремтіло маленьке поранене вовченя.
Струмок, у якому вона промивала його лапу.
Камінь, на якому сиділа тієї ночі.
Рея повільно підійшла до дерева.
Обережно торкнулася шорсткої кори.
І відчула його силу.
Пальці затремтіли.
— Я пам'ятаю...
Легкий вітер пройшов крізь гілки.
Наче ліс відповів їй.
Позаду почувся знайомий крок.
Рея озирнулася.
Із темряви вийшов великий срібний вовк.
Його рухи були спокійними.
Очі — відданими.
А на лівій передній лапі виднівся тонкий білий шрам.
Єдина пам'ять про стрілу.
Він зупинився за кілька кроків.
Їхні погляди зустрілися.
Повільно, без найменшого страху, вовк підійшов ближче.
Рея простягнула руку.
Він торкнувся її долоні носом.
І тієї ж миті Золоте Серце в її грудях забилося сильніше.
Під шкірою спалахнули тонкі блакитні вени.
Вона не почула жодного слова.
Та раптом відчула все.
Страх.
Біль.
Самотність.
Тремтіння маленького вовченяти.
Тепло власних долонь.
Биття свого серця.
І довіру.
Безмежну довіру.
Рея здригнулася.
— Це був ти...
Вовк тихо заплющив очі.
Наче підтвердив її слова.
Сльози заблищали на віях.
Рея обійняла його за шию.
Тепло його шерсті нагадало той останній поцілунок, який вона подарувала йому перед смертю.
Колись вона врятувала маленьке вовченя.
Тепер перед нею стояв могутній вовк.
Та для неї він назавжди залишився тією маленькою істотою, яка першою повірила людині.
Над галявиною розлилося місячне світло.
Голос Місяця народжувався разом із вітром.
— Це місце пам'ятає твій вибір.
Рея мовчала.
— Тут народилася не твоя сила.
Тут народилася Рівновага.
Вона повільно озирнулася.
Погляд ковзнув по старому дубу.
По струмку.
По траві.
Здавалося, кожна билинка берегла пам'ять про ту ніч.
Рея поклала долоню на стовбур дерева.
— Одного дня сюди прийдуть люди.
Прийдуть вовки.
Вони забудуть моє обличчя.
Та не повинні забути, з чого все почалося.
Вона заплющила очі.
Наче вже бачила майбутнє.
— Тут не буде трону.
Бо Рівновага не панує.
Вона об'єднує.
Тут не буде палацу.
Бо влада не повинна жити вище за пам'ять.
Тут постане Арка.
Арка Правди.
Кожен, хто захоче служити своєму народові, торкнеться її краплею власної крові.
Не для суду.
Не для покарання.
А щоб його серце саме промовило правду.
І тут завжди стоятиме цей дуб.
Бо саме під ним людина вперше простягнула руку вовкові.
Ліс затих.
Навіть вітер завмер.
Місяць заговорив знову.
— Як ти назвеш це місце?
Рея усміхнулася.
Підняла погляд до неба.
Потім торкнулася долонею землі.
І тихо промовила:
— Рейнор.
Серце Рівноваги.
Місце, що не належить ні людям...
Ні вовкам...
Бо всі ми належимо Рівновазі.
Вітер підхопив її слова.
І поніс їх крізь дерева.
Крізь гори.
Крізь століття.
Так народилося Святилище Реї.
Місце, де кожен, хто переступає його межу, залишає позаду свою гордість.
Свою ненависть.
Свою зброю.
Бо до Серця Рівноваги входять лише з відкритим серцем.