5. Останній подих Реї

Довгий час вони мовчали.
Рея дивилася на вовченя, яке мирно спало в її руках.
Її пальці повільно ковзали по сріблястій шерсті.
Вона боялася навіть поворухнутися.
Наче один необережний рух міг розбудити не лише маленького вовка.
А й саму долю.
Нарешті вона порушила тишу.
— Якою є ціна?
Вона ковтнула клубок у горлі.
— Я маю знати.
Місяць відповів не одразу.
Його світло стало ще м'якшим.
— Ти маєш добровільно віддати те, чого неможливо забрати силою.
У цьому випадку — лише за власною волею.
— Що саме?
Її голос тремтів.
— Свою душу.
Світ навколо ніби перестав існувати.
Рея намагалася осягнути почуте.
Уявити, як це — віддати душу.
Та не могла.
Залишилися лише вона.
Маленьке вовченя.
І Місяць.
Рея опустила очі.
Вона була ще зовсім юною.
У неї були мрії.
Були батьки, які любили її понад усе.
Були брати, що завжди берегли її.
Було життя, якого вона ще навіть не встигла прожити.
— Якщо я погоджуся...
Її голос затремтів.
— ...я помру?
Легкий вітер пролетів над лісом.
Місяць відповів так тихо, ніби боявся потривожити саму ніч.
— Твоє земне життя завершиться.
Невелика пауза.
— Але жодна душа не зникає.
Вона лише змінює свою форму.
Рея уважно слухала тишу лісу.
Шукала в ній відповідь.
— А якщо я відмовлюся?
— Тоді я подякую тобі за твій вибір.
Рея широко розплющила очі.
— І все?
— Я не можу просити про Рівновагу, якщо заберу в тебе свободу вибору.
Ти маєш обрати серцем.
Очі Реї наповнилися сльозами.
Вона не очікувала почути таких слів.
Місяць не благав.
Не переконував.
Не лякав майбутнім.
Він просто чекав.
Мовчки.
Рея повільно підвелася.
Підійшла до струмка.
Подивилася на своє відображення.
Звичайна дівчина.
Розпатлане волосся.
Заплакані очі.
І вовченя, яке довірливо спало біля її серця.
Вона сумно всміхнулася.
— Я навіть не знаю, чи запам'ятає він мене...
— Не обов'язково пам'ятати ім'я того, хто врятував.
Достатньо знати, що добро існує.
Рея заплющила очі.
Перед нею промайнули обличчя дітей.
Людей.
Вовків.
Матерів, які втратили своїх дітей.
Малюків, що вже не пам'ятали, що таке мир.
Що таке світло.
Що таке щасливе дитинство.
Вона відкрила очі.
І вперше подивилася просто на Місяць.
Хотіла усміхнутися.
Та лише сльоза повільно скотилася її щокою.
— Якщо моя душа справді може стати початком нового світу...
Вона глибоко вдихнула.
— ...я віддам її добровільно.
У ту ж мить повітря потеплішало.
Над галявиною здійнявся легкий срібний вітер.
Листя тихо зашелестіло.
Струмок засяяв, ніби в його воді розчинилися зорі.
Місяць мовчав.
Його світло стало таким яскравим, що ніч перестала здаватися темною.
І лише тоді він промовив:
— Дякую тобі, Реє.
Запанувала тиша.
Довга.
Світла.
Священна.
У цих словах не було тріумфу.
Не було радості.
Лише безмежна вдячність.
Вдячність за вибір, який міг зробити лише той, хто любить сильніше, ніж боїться.
Рея відчула дивний спокій.
Наче все її життя вело саме до цієї миті.
До цього вибору.
До цього миру.
Вона востаннє поцілувала вовченя між вушками.
Маленький вовк сонно ворухнувся.
І ніжно торкнувся носом її щоки.
На обличчі Реї з'явилася лагідна усмішка.
Вона зробила останній вдих.
І тихо прошепотіла:
— Бережіть одне одного...
Срібне світло огорнуло її постать.
Вітер підхопив її останні слова.
І поніс їх над лісом.