2. Вовченя

Звук повторився.
Раз.
І ще раз.
Ледь чутний.
Наче вітер загубився серед дерев.
Рея завмерла.
Вона прислухалася.
Крок уперед.
І знову тихий скавуліж.
Обережно розсунувши густі гілки ліщини, вона вийшла на невелику галявину.
Під корінням старого дуба лежало вовченя.
Зовсім маленьке.
Його срібляста шерсть була вимазана землею.
На лівій лапці темніла кривава рана.
Стріла мисливця лише ковзнула по ній.
Та цього вистачило, щоб малюк уже не міг утекти.
Побачивши Рею, вовченя тихо загарчало.
Не від злості.
Від страху.
Його очі були сповнені болю.
— Тихо…
Рея повільно присіла.
— Я не заподію тобі болю.
Вовченя відсахнулося.
Та позаду було лише міцне коріння старого дуба.
Відступати більше не було куди.
Рея не поспішала.
Вона повільно поклала долоню на землю, показуючи, що не тримає зброї.
Кілька довгих мит вони просто дивилися одне на одного.
Людина.
І маленький вовк.
Двоє дітей двох народів.
Народів, яких навчили боятися одне одного ще до того, як вони навчилися жити.
Рея обережно простягнула руку.
Вовченя тремтіло.
У його очах жили біль і недовіра.
Та за мить воно несміливо торкнулося її пальців холодним носиком.
Саме тієї миті ліс розітнув звук мисливського рогу.
Один.
Другий.
А потім долинули голоси.
— Він поранений! Далеко не втече!
— Обшукати галявину!
— Його Альфа неодмінно прийде за ним!
Голоси були ще далеко.
Та з кожною миттю наближалися.
Серце Реї шалено закалатало.
Вона знала.
У неї залишилося лише кілька секунд.
Якщо мисливці знайдуть її тут…
Посеред лісу…
З вовченям на руках…
Ніхто не стане слухати пояснень.
Для всіх вона стане зрадницею.
Рея подивилася на малого.
Він дивився на неї так само, як дитина дивиться на незнайомий світ.
Зі страхом.
І надією.
Вона заплющила очі.
Один глибокий вдих.
Повільний видих.
Потім зняла з плечей свій плащ.
Дбайливо загорнула вовченя.
І міцно притиснула його до грудей.
— Сьогодні…
Її голос був майже нечутним.
— …ти не помреш.
Позаду голосно тріснула суха гілка.
Мисливці були вже зовсім поруч.
Рея зробила перший крок углиб лісу.
Потім другий.
Вона не бігла.
Кожен її рух був обережним.
Вона берегла тишу.
І берегла маленьке серце, що билося біля її грудей.
У цей самий час над верхівками дерев повний Місяць вийшов із-за хмар.
Його срібне світло впало просто на Рею.
І тієї миті ліс завмер.
Наче сам світ затамував подих.