Частина І. Клятва Місяця 1. Чиста Душа

Ніч пахла димом.

До цього запаху давно звикли всі.

І люди.

І вовки.

Та сьогодні він був іншим.

Не тим теплим димом, що здіймається над домашнім вогнищем.

Важким.

Гірким.

Від нього щипало очі й стискало груди.

Рея повільно йшла вузькою лісовою стежкою, притискаючи до себе невеликий кошик із лікарськими травами.

Вона не озиралася.

За останні роки люди навчилися жити так, ніби небезпека завжди стоїть за спиною.

Десь удалині прокотився глухий гуркіт.

Колись вона ще прислухалася.

Тепер уже безпомилково розрізняла, що це було.

Грім.

Чи битва.

У часи війни ці звуки майже перестали відрізнятися.

Рея зупинилася біля струмка.

Колись його вода була такою прозорою, що на дні можна було порахувати кожен камінчик.

Тепер течія несла попіл.

Іноді...

Кров.

Вона повільно опустилася навколішки.

Занурила пальці в холодну воду.

Заплющила очі.

— Пробачте нам...

Ледь чутний шепіт розчинився в нічній тиші.

Вона й сама не знала, до кого звертається.

До землі.

До лісу.

До неба.

Чи до тих, кого вже неможливо повернути.

Та вона відчувала, що повинна попросити пробачення.

За всіх.

За свій світ.

І, можливо...

За інший також.

Раптом неподалік пролунав крик.

Рея миттєво підвелася.

Між деревами лежав молодий чоловік.

Його плече було глибоко розсічене.

Поруч валявся закривавлений зламаний спис.

Він був людиною.

Рея швидко підбігла до нього.

Оглянула рану.

Відірвала смугу від краю своєї сукні.

Міцно перев'язала плече.

— Не рухайтеся.

Її голос був тихим, але впевненим.

Поранений ледве розплющив очі.

— Чому...

Допомагаєш?

Рея на мить замовкла.

Вона ніколи не могла пройти повз чужий біль.

Неважливо, хто лежав перед нею.

Чоловік.

Жінка.

Чи дитина.

На її обличчі з'явилася легка усмішка.

— Бо вам боляче.

І цього було достатньо.

Вона не запитала, чи був він воїном.

Не питала, за кого воював.

Перед нею була жива людина.

Поранена.

І вона страждала.

Для Реї цього було досить.

Коли кровотеча майже припинилася, вона допомогла незнайомцеві сісти, сперши його на стовбур дерева.

Подала води.

Дочекалася, поки він зробить кілька ковтків.

— Ідіть на схід.

Там ще є люди, які лікують поранених.

Вони вам допоможуть.

Чоловік хотів щось сказати.

Та Рея вже рушила далі.

Її кошик майже спорожнів.

Та вона ніколи не шкодувала трав, якщо ті могли врятувати чиєсь життя.

Не мало значення — чиє саме.

Вона вірила, що всі життя мають однакову цінність.

Не існує життя, яке варте більше.

І не існує життя, яке варте менше.

Попереду ліс ставав густішим.

Темнішим.

Саме звідти долинув тихий, майже нечутний звук.

Наче хтось маленький...

Кликав на допомогу.

Його ніхто не чув.

І ніхто не рятував.