Пролог

Остання ніч війни

«Кожна легенда починається не з народження героя. Вона починається з чиєїсь сміливості зробити вибір.»

Місяць був єдиним свідком, який пам’ятав правду.

Він бачив перший подих людини.

Бачив перше вовче виття.

Бачив, як вони вчилися жити поруч.

І бачив день, коли страх став сильнішим за довіру.

Тоді почалася війна.

Ніхто вже не пам’ятав, хто завдав першого удару.

Люди казали, що вовки прийшли забрати їхні землі.

Вовки казали, що люди забули свої клятви.

Минали роки.

Ліси ставали тихішими.

Річки все частіше несли кров замість чистої води.

А Місяць лише мовчки дивився згори.

Бо знав: жодна війна не закінчується перемогою.

Вона закінчується лише тоді, коли хтось наважується обрати милосердя.

У ту ніч небо було незвично ясним.

Повний Місяць освітлював ліс холодним сріблом.

Між деревами бігла дівчина.

Її звали Рея.

Вона ще не знала, що через кілька годин її ім’я стане легендою.

Для неї ця ніч була лише ще однією ніччю страху.

Вона бігла, бо не могла більше слухати крики.

Не могла дивитися, як люди вбивають вовків.

І не могла дивитися, як вовки вбивають людей.

Для неї кров завжди була однакового кольору.

Раптом вона почула тихий звук.

Наче хтось ледь чутно скавучав.

Рея зупинилася.

Під корінням старого дуба, серед мокрого листя, тремтіло маленьке вовченя.

Його срібляста шерсть була забруднена землею, а на лапі темніла свіжа рана.

Воно дивилося на неї великими золотими очима.

У них не було ненависті.

Лише страх.

Рея повільно присіла.

— Не бійся… — прошепотіла вона.

Вовченя здригнулося.

Але не відступило.

Воно ніби відчуло, що перед ним не ворог.

Рея простягнула руку.

І саме в ту мить позаду почувся людський голос.

— Сліди ведуть сюди!

Ще один.

— Не дайте йому втекти!

Рея заплющила очі лише на мить.

Перед нею був вибір.

Залишити вовченя.

Або врятувати його.

Вона навіть не вагалася.

Зняла свій плащ, обережно загорнула в нього маленького вовка й притиснула до грудей.

— Тихо… — ледь чутно прошепотіла вона. — Сьогодні ти не помреш.

У ту саму мить ліс завмер.

Ніби саме повітря перестало рухатися.

Вітер стих.

Листя більше не шелестіло.

Навіть мисливські собаки раптом перестали гавкати.

Рея повільно підняла голову.

Повний Місяць світив так яскраво, як ніколи раніше.

І тоді вона почула голос.

Не вухами.

Серцем.