Глава 2

Ранок почався, як завжди, з господарства. Вставши дуже рано й привівши себе до ладу, я пішла годувати тварин. Пані Лавріель тримала у себе і курей, і свиней, і гусей. Доглядати за ними завжди випадало мені: прибирати, годувати — адже вони теж хочуть жити в хороших умовах, як і ми.

Взявши миску з зерном, я спершу попрямувала до курей, прихопивши заодно кошик для яєць. Курник і хлів стояли позаду будинку, місця тут було вдосталь, аби тварини могли й попастися, й побігати. Відчинивши двері курника, я побачила, як усі кури вмить ожили, помітивши  мене з їжею.

— Зачекайте, друзі, вас багато, а я одна, — усміхнулася я, ставлячи кошик збоку від корита. — Ось, тримайте.

Я висипала зерно, і кури одразу накинулися на нього. Поки вони дружно їли, я швидко перевірила гнізда.

— О, то ви мене ще й потішили, — пробурмотіла я, побачивши чимало яєць. Часом вони не несуться, але цього разу пощастило.

Акуратно склавши яйця в кошик, я підперла двері каменем, аби пташки могли виходити, й рушила годувати гусей та свиней.

Коли всі нарешті були ситі, я повернулася в дім, аби й собі поснідати. Мій сніданок був скромніший, проте поживний.

— Так, Елло, сьогодні в тебе чимало справ, — нагадала я собі.

Адже середа — день закупів. Сьогодні я не торгую квітами, а йду на базар. Треба купити тканину для сорочок, які мушу встигнути пошити до повернення пані Лавріель. Також овочі  для страв, і головне — не забути піти до лісу по свіжі квіти, щоб завтра ними торгувати.

Переодягнувшись у більш охайний одяг, я взяла кошик і вийшла на вулицю. Сподіваюсь, що Тарен сьогодні не трапиться мені на очі. Швидко оглянувши перехожих і не впізнавши знайомого обличчя, я рушила до ринку. Людей було значно більше, ніж учора. Так завжди — коли наближається якась подія чи свято. Тож головне було встигнути купити все необхідне, поки нічого не розібрали.

Спершу я вирішила знайти якісну тканину. І знала одну жінку, у якої завжди було все потрібне.

— Доброго дня, пані Ельвіро, — привіталася я, зупинившись біля її прилавку, завішаного різними тканинами — від простого полотна до розкішних кольорових відрізів.

— О, це ж ти, дівчино, — усміхнулася вона, поправивши на голові хустку. — Давно не заходила. Тканина потрібна?

— Так. Маю пошити кілька сорочок. Хочу, щоб було міцно, але й приємно до тіла, — відповіла я, оглядаючи сувої.

— Маю якраз гарне полотно з останньої поставки, — з гордістю промовила пані Ельвіра, витягнувши з полиці світлий рулон. — Бачиш, рівне, гладке, не линяє. А ще тримає форму, як нове.

Я доторкнулася пальцями до тканини. Справді, була приємна й щільна.

— Скільки коштує?

— Для тебе зроблю дешевше, — підморгнула вона. — Бо знаю, що руки в тебе золоті, а робота чесна.

— Дякую, пані Ельвіро, ви завжди рятуєте, — усміхнулася я й обрала потрібну довжину.

— Іди ще на овочеві ряди, сьогодні морква гарна, — додала вона тихіше, наче ділилася таємницею.

Я кивнула, поклала тканину в кошик і побажала їй гарного дня.

Зупинившись біля овочевої лавки, я почала розглядати все, що тут було. Урожай цього року видався знатним.

І справді, морква сьогодні була велика й свіжа. Крім неї я взяла буряк, капусту, боби, цибулю й чимало зелені. Цього мало б вистачити, хоча грошей я витратила вже більше половини. Зате купила все, що було потрібно.

— Привіт, Елло! — почувся знайомий дівочий голос.

Я обернулася — і не повірила очам.

— Мелісо! Оце так несподіванка! — я кинулася до неї й обійняла свою давню подругу.

— Не очікувала мене тут зустріти? — запитала вона, відсторонюючись.

— Чесно, здивувала. Я думала, ти приїдеш не швидше, ніж узимку. Щось сталося? — стурбовано спитала я.

— Так, захворів мій брат, і ми мусили повернутися. Але, можливо, це й на краще. Куди б не поїхав, усе одно тягне додому, — усміхнулася вона.

— Це правда, — погодилася я.

— А ти, бачу, сьогодні на закупах. Готуєшся до свята?

Згадка про свято відгукнулася болем десь усередині.

— Не зовсім... Цього року мені знову не вийде побувати там, — тихо промовила я й опустила погляд.

Меліса відразу зрозуміла, що тема для мене болюча.

— Знову тебе не пускає та злюка? — вона завжди так називала пані Лавріель.

— Так, але я стараюся не думати про це, — вичавила я з себе скромну усмішку. Не хочу, щоб через мене комусь псувалися настрій чи плани. — Це тільки мої проблеми. — Проте це немає значення, — сказала я.

— Ще й яке має. Може, я спробою її вмовити, — я здивовано глянула на подругу. Якщо б вона спробувала підійти й сказати це пані Лавріель, то після цього все могло закінчитися погано.

— Ні-ні, не треба, — швидко заговорила я. — Вона й так зараз не вдома. Приїде аж у п’ятницю.

— То це ж твій шанс, Елло! — в очах Меліси загорівся знайомий мені вогник. Це означало, що вона щось задумала, і відмовити її буде важко.