Глава 1

     Чи замислювалися ви коли-небудь: чому світ такий жорстокий? Якщо ні — вам пощастило. Більшу частину свого життя я терплю знущання та насмішки.  Але, нажаль, нічого з цим вдіяти не можу. Іноді я ставлю собі запитання: чому люди такі злі? Невже ніхто не хоче бути добрим і щирим? Можливо, може бути кожен – але не всі цього хочуть.

— Елло! — почувся грубий голос пані Лавріель. — Де ж та дівка ходить?

Я завмерла. Голос Лавріель був як лезо, яке проходиться по шкірі не ріжучи — але залишаючи холод.  Не слухатися її — усе одно, що шукати собі біди. Вона завжди знаходила спосіб зробити боляче, і що гірше — вона отримувала від цього задоволення.

Я стояла за дверима кухні, стискаючи в руках ганчірку. Пальці побіліли від напруги. Хотілося втекти — десь, куди не дістануть її слова, її очі, її накази. Але в цьому домі втекти не було куди.

— Елло! — знову. Гучніше. Різкіше. Вже не крик, а грім.

Я вдихнула. Один раз. Другий. І вийшла з тіні.

— Я тут, пані, — сказала я рівно, хоч голос трохи тремтів.

Вона обернулась. У погляді — як завжди — роздратування, змішане з холодною перемогою.

— Знову десь тиняєшся, — пробурмотіла вона. — Чи, може, думаєш, що твоя робота сама зробиться?

— Ні, пані, — ледь чутно відповіла я й опустила очі.

— То не стій, мов пень. Бігом на ринок. І не забудь кошик із лавандою.

Вона махнула рукою, мов відганяла собаку. Я швидко кивнула й поспішила до дверей. Кошик стояв біля входу — важкий, пахнув різко, але приємно: лаванда, ромашка, якісь сушені трави. Звичайний день. Звичайна робота. Звичайне приниження.

Ось так і протікала більша частина мого життя. На жаль, я не могла змінити долю, але й була вдячна за те, що мала. Хоч пані Лавріель і була строга, зла та пихата, вона дала мені прихисток, їжу та тепло.

Коли мені було сім, мій батько загинув на війні, яка несподівано завершилася трагічно. Відтоді я стала круглою сиротою. Мати я не пам’ятаю — вона померла ще при пологах, а інших родичів не було. Тож мене взяла на виховання пані Лавріель. Спочатку вона була доброю до мене, але з часом стала ставитися холодно, а тепер — взагалі ненавидить…

Я вийшла з дому, ледве зачинивши двері за собою. Тісні вулички Соларії вже вирували життям: гамір, жваві розмови.  Хоча б тут є те що піднімить настрій.

— Елло! — раптом пролунав знайомий голос. Я озирнулася. Це був Тарен — хлопець з ринку та учень аптекаря.

— Знову тебе ганяє твоя пані? — співчутливо запитав він.

— Щоранку, — зітхнула я.

Він усміхнувся. Його посмішка була лагідною — рідкість у моєму світі.

— Ходи, я допоможу донести.

Я сором’язливо простягнула кошик і тихо прошепотіла:

— Дякую тобі...

Він знову усміхнувся та поглянув мені в очі.

— Як настрій сьогодні?

Я зробила крок уперед, трохи збентежено:

— Та як завжди… А у тебе як? Як там навчання у пана Альберта?

Він зітхнув і трохи кивнув:

— Все добре. Вчуся швидко, але вчитель — той ще буркотун.

Я не втрималась і засміялась, відчуваючи, як настрій потроху піднімається. Тарен завжди вмів це зробити, навіть у найпохмуріші дні.

Він нахилився до мого кошика, розглядаючи квіти й трави:

— Сьогодні торгуєш ними?

— Так.

На мить в його очах засяяло щось несподіване:

— До речі, ти вже готова до свята Світла? Воно вже цієї п’ятниці.

Я завмерла, на мить розгубившись:

— Ого… Уже цієї п’ятниці? Я навіть не знаю…

Він подивився на мене і спокійно сказав:

— Як це не знаєш? Там будуть всі жителі Соларії. Якщо хочеш — можеш піти зі мною.

Я на мить задумалась, не знаючи, що відповісти. Серце билося швидше.

— Дай мені час до завтра, — прошепотіла я, — і тоді дам тобі відповідь.

В його очах на мить спалахнув сум, але швидко згас, наче іскра у темряві.

   — Гаразд, —  відповів він.

Ми переключилися на інші теми й говорили так, ніби свято й не згадувалося зовсім.

********

— Прийшли, — сказала я, зупинившись біля своєї лавки, де завжди торгую. — Дякую тобі за допомогу… і за те, що підняв мені настрій.

— Завжди радий допомогти, — Тарен залишив кошик на дерев’яному прилавку. — Але мені вже час.

Він розвернувся, зробив кілька кроків, та раптом зупинився. Його голос знову змусив моє серце пришвидшено битися:

— І ще, Елло… Подумай над моєю пропозицією.

Я лише мовчки кивнула, намагаючись приховати сум’яття. Що ж мені робити? Як йому відмовити?