Пролог

Віолетта озирнулась і пішла на пильну стежку, що вела вглиб лісу. Навколо були лише горіла трава, безнадійно зав'ялі кущі й ріденькі дерева. З основної стежки павутинкою бігли вузенькі ледь помітні доріжки. Вони були тут стільки, скільки дівчина себе пам'ятала. Їх вона змогла вивчити вздовж і поперек. Не дивлячмсь на те, що її батьки були проти таких диких прогулянок. Зробити з допитливістю своєї такої активної доньки вони не могли. Численні покарання і спроби стеження через її техніку, не зупинило дівча.

Віолетта дійшла до залізничної колії й звернула лівіше від основної дороги, на вузьку стежку між деревами. Дорога почала спускатися нижче, ближче до ріки. Віолетта прнула у невелику, ледь помітну стежжку вздовж ріки. Стало незвично тихо. Десь в далені шуміли люди, авто з вмикненими маторами  і велосипедисти, що катаоися тут у пошуках екстриму. 

Через кілька хвилин такої дороги, дівчина вийшла до скелястих берегів ріки. Вздовж скель були пучки квітів і поодинокі сліди до більш виразних каменів, випираючих над землею на зріст кремезного собаки. Великий, покритий мхом, камінь закривав собою спуск до невеликої галявини, обкладену невеликими камінцями й травами.

Сівши на цій галявинці, Віолетта звісила ноги у прірву. Ріка стрімко текла, зносиши з берегів сміття, що забули прибрати. На далекому берегу, на пляжі метушились люди з ковдрами і надувними іграшками. Її шкірою бігав лагідний вітерець. Дівчина тихо вдихала дике лісове повітря. Ніколи очікування у випадку дівчини не було більш спокусливим і тихим.

“Я довго чекав на твій візит. Думав, що ти не прийдеш”, - на коліно дівчини сів птах з яскравим вогняним пір’ям.

“Я сьогодні тебе не зможу побачити?” - Віолетта подивилась на птаха з легкою посмішкою на вустах. 

Птах мотнув головою і розпушив крила. Дівчина перевела погляд на ріку і людей на пляжі. Птах злетів з її коліна і сів біля неї на паростки моху.

"Зазирни під камені, на котрі ти спираєшся. Думаю тобі сподобається".

Віолетта озирнулась.

"Ти певен?" - дівчина провела руками по каменям і підковирнула мох кінчиками пальців.

Птах мотнув головою на знак згоди і дівчина почала жвавіше обдивлятися камені і торкатися всіх поверхонь, до котрих могла дотягнутись. Кілька спроб поворушити камені чи скинути паростки моху не дали жодного результату. Птах мовчки спостерігав за її спробами, поки пальці Віолетти не  потрапили до невеликої щілини між землею, мхом і волуннами, що утримували грунт від сповзання на цей виступ.

Зануривши руку у знайдену кладку, Віолетта провела там пальцями і намацала маленьку продовгувату коробочку. Вона була затиснута між камінням у досить сумнівному становищ. Здавалося, що коробочка вціліла якимсь дивом і не зламалась під тиском природи. На спробу витягти її,  дівчина почула небезпечний звук.

"Обережніше!" - сполошився птах. - "Можеш зламати".

Віолетта лише краєм ока глянула на нього і  спробувала ще раз. Результат був той самий. Дівчина витягнула руку і спробувала зовні прибрати фізичні перепони, щоб розширити отвір. При наступній спробі коробочка піддалась легше. Маленькими обережними рухами Віолетта рухала коробочку в різних напрямках, поки в неї не вдалося її дістати.

"В мене всі руки в пилюці. Тепер треба буде шукати серветки", - спробувала обуритись дівчина.

"Все добре. При поверненні помиєш руки у струмку", - птах зробив кілька незграбних сторінок до неї.

Віолетта зітхнула і покрутила коробочку перед очима. Коробочка була вкрита сірою м'якою тканиною. Чи може вона вже стала сірою, поки чекала, коли її дістануть?

“Відкривай. Я не хочу, щоб ти бачила її вміст без мене”.

Дівчина дослухалась і зняла кришку. Всередині лежали два тонкі прути з металевого древа. Віолетта дивилась на них кілька секунд. На кожній з них були однакові волокна і однаковий відтінок.

“Що це?” - Віолетта взяла в руку одну з паличок і покрутила перед очима.

“Це те що допомагає мені чарувати с такою силою, котру ти колись бачила. Думаю, що самий час передати це тобі”, - птаха злетіла на найближчій виступ біля двчини. - “Притули його до свого зап’ястя. Він має перетворитись на браслет”.

Дівчина невпевнено подивилась на птаха:

“А хіба такі штуки не налаштовуються на свого власника? Ти ж сам мені це розповідав?”

“Так. Але я попіклувався, щоб тобі не було з ними клопоту. Тож роби, що я кажу”.

Віолетта приклала прути до зап'ястку. Він одразу перетворився на браслет з двох міцних мотузочок, що досить тісно тулилися одна до одної. Дівчина уважно подивилась на новеньку прикрасу.

"Тепер друга рука", - птах витягнув шию, дивлячись на прути, що перетворюються на браслети на руках Віолетти. - “Чудово. Тепер ти ними керуєш. Але зважай, що вони досить чутливі. І при правильному використанні вони можуть стати гарним захистом для тебе. Чи зброєю…”

Віолетта кивнула. Вона провела пальцем по одному з браслетів.

“Чому ти мені їх лишаєш?” - Віолетта подивилась на птаха.

“Я останнім часом буду зайнятим. Тож хочу, щоб ти могла тебе захистити,” - птах пошкріб кігтями по каменю, на якому сидів. - “В мене є ще дещо для тебе”.